Нещодавно, я вперше після побиття проїхалася з під Борисполя до Майдану громадським транспортом, пройшла пішки селом. Звичним маршрутом, яким раніше ходила сотні раз. Проте, цей раз я йшла вже іншою країною – тривожно
оглядалася на перехрестях.
Я була сама, бо в цей час мій чоловік і батько повезли мого друга Олега в лікарню. Напередодні, "тітушки" бітами розбили йому голову.
Це було в Черкасах. "Тітушки" вискочили на нас трьох з автомобілів недалеко від ОДА. Спочатку кинулися на чоловіків, бо я пленталася ззаду.
Я схопила невеликий дрючок з будматеріалів біля смітника і допомогла відбитися чоловіку. Зізнаюся, вперше за своє життя, я була агресивна, і била з усієї сили нападників.
Затим я кинулася на поміч Олегу, якого душили троє, але в мене вже не вистачило сил на ефективну атаку. Мене схопили. Відбив чоловік. А Олег вже був під "тітушками". Ми ганебно втекли. По-суті, залишили друга на смерть. Його катували. Били на ліквідацію: битою по голові та по тілу. Він чудом лишився живий. В нього шов 10 см на голові.
Уявляєте я залишила друга! Залишила того, хто прикривав мене...
Я стала гіршою. Коли бандити насаджують в країні звірячі правила життя, всі ми стаємо поганими, дуже поганими. Готовими на страшні речі.
Саме тому,байдужі, не можна бути осторонь, коли гуде дзвін. Коли ще можна зупинити найстрашніше.
Уявіть байдужі, якщо репресивна машина Януковича зломить Майдан, що тоді буде робити виплекана ним каста катів, "загони смерті"?
Вони будуть робити, що і завжди – вбивати. Репресивній машині, яка тільки стане сильнішою, завжди потрібне буде м'ясо та страх.
Тоді ви позаздрите нам – активістам Майдану. Бо нас в тій страшній країні маніяка Януковича, в країні страху, бидла та смотрящих вже не буде. Нас, щасливчиків, тоді взагалі не буде.
А ви байдужі -будете. Будете катами, будете жертвами, а більшість буде просто худобою. Скотом.
Можна прожити худобою? Можна. Проте ви завжди ризикуватимете, що ваші діти не захочуть усвідомлювати себе худобою. Тоді ви їх втратите, бо ніхто їх не захистить, і ви залишитесь самі серед тисяч хат з краю.
Подумайте про це зараз. Потім буде пізно.
Як пізно було в 33-тьому, коли байдужі часів боротьби за незалежність, їли своїх дітей.
Bookmarks