... ми, українці, сильно помиляємося в своїй ентузіастичній оцінці Михайла Саакашвілі та його режиму.
Цей режим має мало спільного з демократією, а його популярність серед грузинів стрімко падає.
Американська підтримка теперішньої грузинської влади може скінчитися катастрофою: грузинська опозиція, котра може прийти після нього до влади, може
стати антиамериканською, проросійською й популістською – такою, як уряд Чавеса у Венесуелі.
Краще раз побачити, аніж сто разів прочитати.
Перше, що вражає, коли приземляєшся в Тбілісі, – це його аеропорт. Він збудований одразу по революції.
Порівняно з ним не лише київський Бориспіль, а й донедавна варшавське «Окєнцє» виглядають, як бідні родичі. Інше завоювання революції – це дороги, що ведуть з аеропорту до міста, а потім розходяться по всій Грузії. Тут теж видно «руку Саакашвілі». Грузинський
уряд виявився послідовнішим за український: ДАІ тут скасовано раз і назавжди, а разом з ним – систему прихованої корупції у вигляді штрафів. У Тбілісі вражає кількість готелів та банків: тих, що вже є, і тих, які будують. ... Уряд Саакашвілі працює не на Захід і не заради
Заходу. Його команда радикально міняє лице самої Грузії. Наступного дня після приїзду в грузинському міністерстві освіти нас прийняла заступник міністра – молода жінка, яка говорить бездоганною англійською.
Це ще один знак революції: теперішня влада складається переважно з молодих людей, котрі, як і Саакашвілі, здобули освіту за кордоном.
Вона розказує про зміни, про які ми досі можемо тільки мріяти в Україні: у Грузії впроваджена автономія університетів, скасований ВАК та система двоступеневих наукових звань «кандидат–доктор». Кожний грузинський університет може сам визначати, скільки і чого вчити своїх студентів, кожна наукова рада сама присвоює звання доктора наук. Колись, вступаючи до вишу, треба було платити хабар. Тепер у Грузії діє система централізованого тестування випускників шкіл. Якщо абітурієнт склав іспит дуже добре, він може дістати повне або часткове звільнення від плати за навчання. Рівно ж, кожна дитина при вступі до школи дістає ваучер, рівний вартості навчання. Батьки можуть вибирати, в якій школі вчитиметься дитина, а, отже, в яку школу
занести ваучер і так фінансово підтримати її. А тому школи, щоб вижити, мусять конкурувати між собою щодо якости навчання. ... тут уряд здійснив дуже радикальні реформи. Треба думати, що в інших галузях справа не виглядає інакше.
Ентузіазм, однак, поменшується, коли виходиш з міністерського кабінету на вулицю. Ми шукали доброї книжки про грузинську історію, церкву, культуру, кіно, театр – усе те, чим славиться Грузія. Однак у Тбілісі проблема знайти не те, що книжку, а й книгарню. Більшість книгарень перетворена або на банки, або на великі крамниці. Є, щоправда, розкладки на вулицях та в підземних переходах. Але тут годі знайти що-небудь не грузинською мовою. Нарешті, ми набрели на книгарню у центрі, котра, як нам сказали,
найбільша. Дві речі, що вразили там, – бідність вибору й неймовірно високі ціни. Система освіти в Грузії, може, і добра. Питання, однак, які знання вона продукує, і кому ці знання потрібні. Знову ж, я можу судити зі свого фаху історика: книжки з грузинської історії
англійською мовою або дуже старі – ротапринтні видання британських й американських книжок майже 50-річної давнини, або ж нові, написані у високопатріотичному дусі. Про яке-небудь критичне переосмислення історії не може бути й мови. Рівно ж як не може бути мови про який-небудь амбітніший інтелектуальний проєкт на зразок київської «Критики».
Наш водій-грузин розказує, що шкільні підручники для своїх дітей він купує на базарах. Там набагато дешевше.
Його дітей можна вважати щасливими – вони належать до тих 70 %, що ходять до школи.
Решту 30 % – щотретя дитина! – сидять вдома, бо сім’я
не має грошей ані на підручники, ані на шкільний одяг. Зрештою, фрази «сидить вдома», «сім’я не має грошей» є евфемізмами, тобто обтічними словами, які маскують значно гірший стан речей. Правдою є, що багато грузинських дітей живе поза домом і поза сім’ями. Вони живуть на вулиці. Про це можна багато говорити. Але, знову ж таки, переконливіше побачити 11-річну дівчинку, котра виглядає на шість років, або 20-річного юнака, який скидається на 15-річного підлітка. Причина – постійне недоїдання.
Правда Грузії проста: це дуже бідна країна з декількома дуже багатими, можна сказати, неймовірно
багатими, родинами. Інтеліґенція, що традиційно виконувала роль замінника середнього класу, зійшла на марґінес. Вона не зникла, і залишилася такою ж високоосвіченою й сповненою власної гідности, що раніше. Квартири грузинських інтеліґентів обставлені книжками, у деяких посередині стоїть рояль. Але це все, що залишилося зі старих достатків, й останнє, що вони згодилися б продати. На їхнє місце прийшов
справжній середній клас, підприємці середньої руки. Вони справді виграли від грузинської революції. Тепер кожен охочий може відкрити свою справу максимум за три дні. За оцінкою Світового Банку, Грузія входить у 10 % держав світу, де найкраще провадити бізнес. У цьому рейтинґу Грузія посідає місце трохи нижче від Швейцарії, але вище від Бельгії, Німеччини, Голландії, Саудівської Аравії, не кажучи вже про Україну, що тулиться у другій половині списку поряд з Албанією, Узбекистаном, Іраком та Суданом.
Грузинські бізнесмени середньої руки таки виграли від революції, а тому готові підтримувати Саакашвілі. Проблема, однак, у тому, що їх не так уже багато. Принаймні, менше, аніж в інших посткомуністичних державах. Більшість тих, що мали руки і голову, виїхали до Росії
чи Туреччини.
Щоб уникнути непорозуміння, треба виразно сказати: багато невідрадних та сумних речей, які ми бачили в Грузії, не мають прямого стосунку до Саакашвілі та його режиму. Вони почалися задовго до нього, відразу ж після розвалу Радянського Союзу. Не забуваймо, що
за останні п’ятнадцять років Грузія пережила громадянську війну, абхазький та осетинський сепаратизми, корупційний режим Шеварнадзе, а віднедавна ще й економічну блокаду з боку Росії. Мешканці Тбілісі ще пам’ятають вбитих, що довго лежали на вулиці, та бездомних, які воювали за їжу з собаками біля смітників. Це недавня пам’ять гордої нації, де нічого не цінують так високо, як власну гідність. Тому багато в чому режим Саакашвілі знаменував поліпшення, хоча вже тому, що гіршого стану справ просто годі було собі уявити.
Те, що можна ставити у вину сучасному режимові, це безоглядність його реформ. Він йде курсом жорсткого неолібералізму чиказької школи. Іншими словами, Саакашвілі будує капіталізм з нелюдським обличчям в окремо взятій Грузії. До прикладу: від якогось часу лікарня не прийме хворого, якщо той не має медичного страхування. Але як купити страхування сім’ям, яким вистачає лише на їжу? А таких сімей у Грузії багато, набагато більше, аніж в Україні. Ми провели пів дня в тбіліському «Карітасі», де за допомоги Ватикану та західних фондів місцеві пенсіонери дістають безоплатні обіди, а бездомні діти – притулок і дах над головою. Місцеві працівники «Карітасу» роблять це без жодної допомоги з боку держави. Хоча час до часу якийсь чиновник чи жінка президента приїжджає сюди покрасуватися перед камерами і розповісти, як вони дбають про одиноких і бідних. Однак коли «Карітас» попросив в уряду Саакашвілі пільги на оплату за воду й електроенергію, то почув тверде «Ні». Тому, щоб утриматись, «Карітас» мусить здавати частину свого будинку в оренду приватним фірмам, що за інших умов означало б декілька десятків врятованих дітей з вулиць та нагодованих пенсіонерів.
Суть політики теперішнього грузинського уряду можна найкраще передати за допомогою графіті, що є на одній з центральних вулиць Тбілісі (характерно, що англійською мовою): «Get rich, or die trying” – «Стань багатим, або ж умри у спробах». Однак у Грузії, щоб стати багатим, замало просто пробувати. Т
реба мати зв’язки. Грузія – країна з давньою культурою і давніми традиціями. Осердям цих традицій є, серед іншого, так званий «дружній бізнес»: ти робиш добре тому, хто зробив тобі добре. Яку б високу посаду ти не дістав, ти повинен подбати про працевлаштування своїх родичів і друзів. І, навпаки, тільки той має шанси на добрий заробіток, хто має добрі зв’язки. Іншими словами, щоб бути успішним у бізнесі, ти маєш належати до «правильного клану», за означенням, до того, який при владі. У Грузії віднедавна розповідають
історію рідного дядька Саакашвілі – колишнього совєтського, тепер російського дипломата, який має високу посаду в комісії ООН у справах роззброєння. Коли його племінник став президентом, той одразу взявся приватизовувати місцеві заводи. Дехто пов’язує з цією історією загадкову смерть Зураба Жванії, прем’єр-міністра революційного уряду і соратника Саакашвілі, який власне відкрив йому дорогу до великої політики: Жванія нібито противився цій приватизації. У кожному разі, Жванія загинув, а дядько надалі при посаді в ООН, але того разу як власник заводів у Грузії та посередник у російських грошових потоках, що потрохи скуповують все варте уваги на грузинській землі.
Саакашвілі досі не спромігся розкрити обставин смерти Зураба Жванії, або ж якось переконливо спростувати історію з рідним дядьком. Його інший колишній соратник і колишній міністр Іраклій Окруашвілі наприкінці вересня зробив голосну заяву, що Жванія
помер не власною смертю, за офіційною версією, у власній квартирі від отруєння газом, а що його мертве тіло вже було доставлене туди. Рівно ж Окруашвілі твердив, що Саакашвілі особисто замовив йому вбивство одного грузинського олігарха та одного лідера
грузинської опозиції. Знову ж таки, з боку влади не було жодного спростування. Навпаки: бунтівливого міністра заарештували. По декількох днях він знову з’явився на телебаченні. Але вже блідий і вимучений, він зізнавався, що видумав цю історію. Кажуть, що
Грузія його зізнання вимушене. Його, колишнього генерального прокурора і міністра внутрішніх справ, помістили в камеру, що сусідувала з камерою злочинців, а вночі двері обох камер залишали відчиненими.
Ті, хто розповідав мені цю історію, не мали жодного жалю до Окруашвілі: він теж належить до молодих революціонерів, що казково розбагатіли останніми роками. Але мої оповідачі не ставали й на бік Саакашвілі, мовляв, два чоботи – пара. Я не можу ручатися за те, скільки в цій історії правди. Однак як історик, знаю, що такими розмовами не можна нехтувати: у моменти історичних поворотів те, що думають люди, не менш важливе, ніж те, що є насправді.
А загальний настрій такий: Саакашвілі усунув корупцію з нижчих рівнів – на рівні ДАІ та вступу до вишів, але перемістив її у найвищі ешелони, поближче до себе і
своїх молодих революціонерів.
Однак навіть це не було б аж таким злом, якби в Грузії існувала можливість для реґулярної і мирної зміни влади. Тоді кожен уряд, дбаючи про своє майбутнє, мусив би хоч трохи поменшити свої апетити та поводитися гідно. У Грузії, проте, ніхто не уступає влади добровільно. Нагадаймо: з двох попередників Саакашвілі, Гамсахурдію вбили, а Шеварнадзе усунули від влади силою (а перед тим він пережив два
замахи на своє життя). Теперішній президент свідомий загрози. Тому він робить все, щоб знешкодити опозицію. Серед іншого, він пропонує піднести прохідний поріг на парламентських виборах та сумістити їх з президентськими виборами, бо без персональної
підтримки Саакашвілі його партія немає аж таких великих шансів на перемогу.
Попри старання влади, популярність опозиції зростає. Головна проба сил призначена на 2 листопада, річницю революції троянд. Тоді в Тбілісі чекають багато закордонних гостей, які своїм приїздом хочуть продемонструвати підтримку грузинських реформ. Захід сліпо закоханий у постреволюційну Грузію. Мова тут не лише про Америку, яка допомагає Грузії
будувати професійну армію (утримання якої, до речі, забирає половину державного бюджету, що приблизно дорівнює бюджетові Парижа). Мова йде й про Брюссель. Недавно у Грузії побувала делеґація ПАРЄ.
Вона пробула тут декілька днів і побачила тільки те, що їй показали. Проте це не завадило їй написати звіт про «подиву гідний поступ» місцевої демократії, яка може бути позитивним прикладом для всього посткомуністичного реґіону (іронія в тому, що Окруашвілі зробив свої викривальні заяви за декілька днів після звіту ПАРЄ).
Опозиції не йдеться про повторення «революції троянд». Її розрахунок простіший: якщо їй вдасться утримати на вулиці декілька тисяч протестантів хоча б тиждень, то це приверне увагу світу до справжнього стану справ у Грузії. Зокрема стане сиґналом для Вашинґтона та Брюсселю, що їм час переглянути свою підтримку Саакашвілі. А без цієї підтримки теперішній режим хтозна чи зможе перетривати довго. Тут на допомогу Саакашвілі приходить Росія. Безоглядність, з якою Москва втручається в грузинські справи, лише на руку теперішньому режимові – настільки, що якщо б Росії не існувало, то йому б варто було її вигадати. Російське втручання дає привід Саакашвілі звинувачувати опозиційних лідерів
у тому, що вони є російською п’ятою колоною. Це, звичайно, вигадка: жоден опозиційний грузинський лідер не готовий віддати Абхазію та Осетію. А тим паче, терпіти там російську присутність. Зважаючи на сильні антиросійські настрої серед грузинів, це було б
рівнозначно політичному самовбивству.
У сучасній Грузії є лише одна сила й одна інституція, що має безумовну підтримку всього населення. Це грузинська церква, а властиво її 80-річний патріарх. Недавно він запропонував відродити у Грузії монархію, яку скасував російський імперський уряд
1811 року, одразу після «приєднання» до Росії. У цій пропозиції є свій сенс: сучасним монархіям властива політична стабільність. Це правило діє навіть у випадку таких внутрішньо розколотих країн, як Бельгія чи Іспанія. Тому Грузії варто спробувати. Нащадки
грузинської династії живуть в Італії та Іспанії, й саме їх мав на увазі патріарх як кандидатів на грузинський трон. Саакашвілі відразу ж заявив, що в його жилах також тече королівська кров. У разі відновлення грузинської монархії він теж кандидуватиме на престол.
У стосунках між церквою і владою криється зерно ще одного конфлікту. Мало хто з нас уявляє, що Грузія – одна з найдавніших християнських держав. Тут християнство прийняли раніше, аніж у Римі та Візантії, а тим паче, аніж у Києві чи Москві. Сучасна церква, православна. Але до російської православної не має аж так багато симпатії, бо, по-перше, чується давнішою і гіднішою, а по-друге, не може забути,
як російська церква допомагала російському урядові ліквідовувати грузинську церкву разом з грузинською монархією. Що, однак, робить грузинську церкву схожу до російської, то це її сильне антизахідництво. Декілька років тому кілька грузинських монастирів поставили перед патріархом ультиматум: або він припиняє екуменічний діалог з католиками і протестантами, або вони виходять з церкви. Патріархові довелося уступити, і грузинська церква вийшла з екуменічного руху. А це допроваджує до парадоксальної ситуації: Грузія має водночас і прозахідну секулярну еліту, й антизахідну церкву. Поки що ситуація розв’язується компромісно: патріарх гостинно приймав Івана Павла ІІ у себе, але заборонив, під загрозою екскомунікації! – своїм вірним брати участь у зустрічах з Папою.
Найбільшим позитивним враженням від кількаденного побуту в Тбілісі став велетенський храм Святої Трійці. Його будувала вся Грузія двадцять років – від (1984–2004). Храм вражає не так своїм розміром, як довершеним естетичним смаком: кілька тисяч квадратних метрів забудованого простору – і жодного сантиметра кітчу. Мине яких сто чи двісті років, і пам’ять
про громадянську війну, політичні кризи та страхітливу бідність затреться – залишиться Храм Трійці як символ динамічної, пружної й оптимістичної культури, яка потрапить вистояти за будь-яких обставин.
...
Bookmarks