Мамина беседка, болталка, флудилка (том 50)

[AlivKa]

[Waoo]

Дай мне ссыль пожалуйста.

Отар

Девочки, напишите мне в личку № карточки Вики

счас напишу

[Ls97]

А вот стенограмма для тех, кому легче читать

[Arishik]

А вот стенограмма для тех, кому легче читать

спасибо, Люся, а то у меня комп. колонки на работе сломались
во многом с ним согласна

[ксюха]

Только что, по 24 каналу показали бывшего сотрудника Беркута из Львова, который написал заявление об увольнении. Он сказал, что он не один и люди не хотят служить

[Cate]

Отар

Спасибо!

[Arishik]

мне действительно жалко нашу троицу, но гифка ржаная))))-

[Ірчик]

Повернулася*-)
Дякую усім за підтримку!
Я ніколи в житті не мерзла так, як за ці два дні Не рятували ані дві пари колгот і шкарпеток та зимові сапоги, ані одягнена вперше за понад 20 років шапка))), ані навіть отримані в медпункті спеціальні вставки в перчатки та сапоги, які акумулюють тепло.
Якби не місцевий “глінтвейн” (віддалено нагадує справжній, проте зігріває) – не витримала б мабуть))) Але що таке дерев"яні від холоду і багатьох кілометрів ходіння (стояти неможлво!) ноги - я тепер знаю)

Ну, то таке. Насправді бажання втекти не було, настрій був чудовий))

Після минулої поїздки враженнями не ділилась. Це особисте якесь...не збиралася нав’язувати.
Цього разу поділюся, бо розумію, що реальна інформація звідти – наразі є важливою і цінною. Вибачайте, що ділюся тут – тут хоч адекватний народ, бо у спецтемах лише тролі і божевільні

Кому не цікаво - вибачайте, не читайте))) За певний сумбур вибачайте, писала швидко і переповнена емоціями.

Отже спасибі дніпрянам і від імені Майдану також. Там наших мало Возили туди ліки, їжу. Але головне, чого там зараз бракує - це підтримки.

Втім, настрої у людей оптимістичні - Майдан все так само живе напрочуд дисциплінованим життям - сміття на Хрещатику та забарикадованих вулицях немає, немає і снігу - дороги і тротуари розчищені значно краще за більшість вулиць у Дніпропетровську))))

Всю роботу виконують волонтери, які просто-таки змагаються за це право)

Зрозумівши, що колоти лід, збирати сніг у мішки і навіть довго фігачити в бочку я на 20-градусному морозі не здатна, вирушила на звичне місце - на кухню Аби поволонтерити, мусили з подругою відстояти тридцятихвилинну чергу У підсумку потрапили на "солодкий цех" - готували мешканцям і гостям Майдану десерт)) Хліб з маслом та кільканадцятьма сортами принесеного добрими людьми варення та меду Я це бачила і минулого разу, але на кухні дійсно працюють в разових халатах, шапочках та перчатках. І знімати їх заборонено.

Не повірите, але черга з бажаючих стоїть навіть мити підлогу в медпункті!

Попри розмови, що кияни втомились підтримувати мітингувальників і останні голодують, бажаючих допомогти продуктами і всім, що потрібно - безліч! Буквально щоп"ять-десять хвилин приходять і приносять пакунки і пакуночки, ящики і ящички з продуктами, одягом, ліками....

Окремо про Грушевського. Всі, хто говорить, що на Майдані страшно - неправда, танцювати, прибирати і скандувати не страшно. Але картинка біля стадіону пробрала до мурашок: чорний дим зі спалахами та вибухами, крики, зойки і... постраждалий від вибуху світло-шумової гранати, якого пронесли у кількох метрах від мене. От це вражає і шокує. Але хлопці "терористи" і "бойовики" не страшні. Наочною є дискримінація: жінок на територію барикад не пускають. Вперто В ніч мене не пустили взагалі. Але я не відмовилась від мети і ранком прийшла знову))

Через десять хвилин суперечок мені таки вдалося пройти кордон, розмахуючи журналістським посвідченням і задавивши напором))))) Вусатий здоровань махнув рукою (мовляв, клята баба!)) ) і наказав не заходити далі "он за ті мішки")))

Направду страшний там "Беркут". Їх бік виглядає дуже зловісним, відчувається агресія - важка і гнітуча. Загалом - відчуття нереальності - в центрі європейської столиці справжні бойові дії, а їх фактично не помічають. Або ще гірше - говорять, що "так їм і треба, що вбивають"

До слова, про лідерів. Народ на Майдані понад усе довіряє Кличку. Решту лідерів вони вже практично не визнають. Кличко теж, на їх думку, не ідеал, але принаймні є надія*-) Втім, це було до того, як він оголосив про результати вчорашніх перемовин. Чи змінилися думки сьогодні – не знаю.

Ну і наостанок - душевне. Те, що тОркнуло дуже сильно.

В очікуванні Кличка ввечері зібралося дуже багато людей. Я дивилася на хлопців, які гордо стояли нагорі зведених за кілька годин міцних високих барикад, і мені стискалося серце. Вони тримали в руках прапор України і безстрашно дивилися в лискучі шоломи беркуту, знаючи про снайпера, розуміючи, що будь-якої миті можуть стати його черговою жертвою, або першими жертвами штурму, що може розпочатись кожної секунди.

Не знаю, про що вони думали, не знаю, чи вони боялись. Я боялась за них і водночас ними пишалась. Їх сміливістю, відвагою, вірністю собі і своїм переконанням.

Як мати, я би охоче стала там замість них і віддала своє життя за життя когось із цих шляхетних юнаків, які подарують Україні не одного безстрашного воїна, не одну порядну людину, але....вони б мене не пустили. Вони – справжні Чоловіки.

Матерям, які виховали таких синів, я хочу висловити своє захоплення. Я, чесно зізнаюсь, не впевнена, що змогла б. І не кожній це вдається. Я заздрю цим матерям і висловлюю пошану і щиру подяку.

Більшість з нас, жінок, готові віддати життя за свою дитину. Набагато менше, нажаль, наших дітей готові віддати життя за своїх батьків. Тактика потурання, гіперопіки, балування, безкарності – її наслідки ми можемо бачити чи не щодня у тому числі й у міліцейських зведеннях.

Однак серед молоді, основними цінностями для якої наразі є пофігізм та айфонізм, серед молоді, життя якої проходить в смартфонах, планшетах та клубах, серед цих хлопців “коспомолітів”, які здатні пройти повз хуліганство, зґвалтування, пограбування, вбивство, вважаючи, що не зможуть протидіяти злочинцеві і своє життя дорожче, серед інфантильно-аморфної більшості, виявилось, є ті, кому найперше важлива свобода, чесність, відповідальність. Ті, хто готовий віддати життя за Матір, за Батьківщину.

Це дорогого вартує.

Вони – серед нас. Звичайні собі на вигляд хлопці, яких десятки і сотні тисяч. Але лише вони, кількасот відчайдухів з цих сотень тисяч залишили свої справи, відірвалися від комп’ютерів та соцмереж і прийшли боронити своє і наше майбутнє, людські цінності та ідеали.

Для них це не гра – там направду нелюдські умови: там страшенно холодно, там важко дихати і там, на барикадах, справді небезпечно. Проте вони не здаються, не опускають руки, не скиглять, не йдуть. Вони воліють якщо і загинути, то у боротьбі за Україну, а не від рук п’яних відморозків або садистів у міліцейській формі. І я вірю, що перемога буде за ними. Принаймні моє серце лишилося там, з ними.

Додам ще, аби картинка не видавалася надто пафосною і рожевою. Так, вони не янголи) Вони палять, вони лаються, вони прогулюють пари в вишах, вони надміру ідеалісти, вони надміру вперті і гарячі ...багато в чому, вони такі самі, як і решта хлопців їхнього віку. Але варто один раз побачити їхні очі, аби зрозуміти, що не в усьому.

А отже: "Слава Україні!"

[Ірчик]

Только что, по 24 каналу показали бывшего сотрудника Беркута из Львова, который написал заявление об увольнении. Он сказал, что он не один и люди не хотят служить

Про Беркут. Гроші вирішують все?

[Arishik]

Повернулася*-)
Дякую усім за підтримку!
Я ніколи в житті не мерзла так, як за ці два дні Не рятували ані дві пари колгот і шкарпеток та зимові сапоги, ані одягнена вперше за понад 20 років шапка))), ані навіть отримані в медпункті спеціальні вставки в перчатки та сапоги, які акумулюють тепло.
Якби не місцевий “глінтвейн” (віддалено нагадує справжній, проте зігріває) – не витримала б мабуть))) Але що таке дерев"яні від холоду і багатьох кілометрів ходіння (стояти неможлво!) ноги - я тепер знаю)

Ну, то таке. Насправді бажання втекти не було, настрій був чудовий))

Після минулої поїздки враженнями не ділилась. Це особисте якесь...не збиралася нав’язувати.
Цього разу поділюся, бо розумію, що реальна інформація звідти – наразі є важливою і цінною. Вибачайте, що ділюся тут – тут хоч адекватний народ, бо у спецтемах лише тролі і божевільні

Кому не цікаво - вибачайте, не читайте))) За певний сумбур вибачайте, писала швидко і переповнена емоціями.

Отже спасибі дніпрянам і від імені Майдану також. Там наших мало Возили туди ліки, їжу. Але головне, чого там зараз бракує - це підтримки.

Втім, настрої у людей оптимістичні - Майдан все так само живе напрочуд дисциплінованим життям - сміття на Хрещатику та забарикадованих вулицях немає, немає і снігу - дороги і тротуари розчищені значно краще за більшість вулиць у Дніпропетровську))))

Всю роботу виконують волонтери, які просто-таки змагаються за це право)

Зрозумівши, що колоти лід, збирати сніг у мішки і навіть довго фігачити в бочку я на 20-градусному морозі не здатна, вирушила на звичне місце - на кухню Аби поволонтерити, мусили з подругою відстояти тридцятихвилинну чергу У підсумку потрапили на "солодкий цех" - готували мешканцям і гостям Майдану десерт)) Хліб з маслом та кільканадцятьма сортами принесеного добрими людьми варення та меду Я це бачила і минулого разу, але на кухні дійсно працюють в разових халатах, шапочках та перчатках. І знімати їх заборонено.

Не повірите, але черга з бажаючих стоїть навіть мити підлогу в медпункті!

Попри розмови, що кияни втомились підтримувати мітингувальників і останні голодують, бажаючих допомогти продуктами і всім, що потрібно - безліч! Буквально щоп"ять-десять хвилин приходять і приносять пакунки і пакуночки, ящики і ящички з продуктами, одягом, ліками....

Окремо про Грушевського. Всі, хто говорить, що на Майдані страшно - неправда, танцювати, прибирати і скандувати не страшно. Але картинка біля стадіону пробрала до мурашок: чорний дим зі спалахами та вибухами, крики, зойки і... постраждалий від вибуху світло-шумової гранати, якого пронесли у кількох метрах від мене. От це вражає і шокує. Але хлопці "терористи" і "бойовики" не страшні. Наочною є дискримінація: жінок на територію барикад не пускають. Вперто В ніч мене не пустили взагалі. Але я не відмовилась від мети і ранком прийшла знову))

Через десять хвилин суперечок мені таки вдалося пройти кордон, розмахуючи журналістським посвідченням і задавивши напором))))) Вусатий здоровань махнув рукою (мовляв, клята баба!)) ) і наказав не заходити далі "он за ті мішки")))

Направду страшний там "Беркут". Їх бік виглядає дуже зловісним, відчувається агресія - важка і гнітуча. Загалом - відчуття нереальності - в центрі європейської столиці справжні бойові дії, а їх фактично не помічають. Або ще гірше - говорять, що "так їм і треба, що вбивають"

До слова, про лідерів. Народ на Майдані понад усе довіряє Кличку. Решту лідерів вони вже практично не визнають. Кличко теж, на їх думку, не ідеал, але принаймні є надія*-) Втім, це було до того, як він оголосив про результати вчорашніх перемовин. Чи змінилися думки сьогодні – не знаю.

Ирочка, читаю тебя в фейсбуке. Ты - умница! Слава украинцам и украинкам!

Ну і наостанок - душевне. Те, що тОркнуло дуже сильно.

В очікуванні Кличка ввечері зібралося дуже багато людей. Я дивилася на хлопців, які гордо стояли нагорі зведених за кілька годин міцних високих барикад, і мені стискалося серце. Вони тримали в руках прапор України і безстрашно дивилися в лискучі шоломи беркуту, знаючи про снайпера, розуміючи, що будь-якої миті можуть стати його черговою жертвою, або першими жертвами штурму, що може розпочатись кожної секунди.

Не знаю, про що вони думали, не знаю, чи вони боялись. Я боялась за них і водночас ними пишалась. Їх сміливістю, відвагою, вірністю собі і своїм переконанням.

Я, як мати, я би охоче стала там замість них і віддала своє життя за життя когось із цих шляхетних юнаків, які подарують Україні не одного безстрашного воїна, не одну порядну людину, але....вони б мене не пустили. Вони – справжні Чоловіки.

Матерям, які виховали таких синів, я хочу висловити своє захоплення. Я, чесно зізнаюсь, не впевнена, що змогла б. І не кожній це вдається. Я заздрю цим матерям і висловлюю пошану і щиру подяку.

Більшість з нас, жінок, готові віддати життя за свою дитину. Набагато рідше, нажаль, наших дітей готові віддати життя за своїх батьків. Тактика потурання, гіперопіки, балування, безкарності – її наслідки ми можемо бачити чи не щодня у тому числі й у міліцейських зведеннях.

Однак серед молоді, основними цінностями для якої наразі є пофігізм та айфонізм, серед молоді, життя якої проходить в смартфонах, планшетах та клубах, серед цих хлопців “коспомолітів”, які здатні пройти повз хуліганство, зґвалтування, пограбування, вбивство, вважаючи, що не зможуть протидіяти злочинцеві і своє життя дорожче, серед інфантильно-аморфної більшості, виявилось, є ті, кому найперше важлива свобода, чесність, відповідальність. Ті, хто готовий віддати життя за Матір, за Батьківщину.

Це дорогого вартує.

Вони – серед нас. Звичайні собі на вигляд хлопці, яких десятки і сотні тисяч. Але лише вони, кількасот відчайдухів з цих сотень тисяч залишили свої справи, відірвалися від комп’ютерів та соцмереж і прийшли боронити своє і наше майбутнє, людські цінності та ідеали.

Для них це не гра – там направду нелюдські умови: там страшенно холодно, там важко дихати і там, на барикадах, справді небезпечно. Проте вони не здаються, не опускають руки, не скиглять, не йдуть. Вони воліють якщо і загинути, то у боротьбі за Україну, а не від рук п’яних відморозків або садистів у міліцейській формі. І я вірю, що перемога буде за ними. Принаймні моє серце лишилося там, з ними.

Додам ще, аби картинка не видавалася надто пафосною і рожевою. Так, вони не янголи) Вони палять, вони лаються, вони прогулюють пари в вишах, вони надміру ідеалісти, вони надміру вперті і гарячі ...багато в чому, вони такі самі, як і решта хлопців їхнього віку. Але варто один раз побачити їхні очі, аби зрозуміти, що не в усьому.

А отже: "Слава Україні!"

блииин, я прослезилась......

[Agr@ell]

фото старое, но блин как четко и в тему сейчас:

[Красотулька]

Повернулася*-)
Дякую усім за підтримку!
Я ніколи в житті не мерзла так, як за ці два дні Не рятували ані дві пари колгот і шкарпеток та зимові сапоги, ані одягнена вперше за понад 20 років шапка))), ані навіть отримані в медпункті спеціальні вставки в перчатки та сапоги, які акумулюють тепло.
Якби не місцевий “глінтвейн” (віддалено нагадує справжній, проте зігріває) – не витримала б мабуть))) Але що таке дерев"яні від холоду і багатьох кілометрів ходіння (стояти неможлво!) ноги - я тепер знаю)

Ну, то таке. Насправді бажання втекти не було, настрій був чудовий))

Після минулої поїздки враженнями не ділилась. Це особисте якесь...не збиралася нав’язувати.
Цього разу поділюся, бо розумію, що реальна інформація звідти – наразі є важливою і цінною. Вибачайте, що ділюся тут – тут хоч адекватний народ, бо у спецтемах лише тролі і божевільні

Кому не цікаво - вибачайте, не читайте))) За певний сумбур вибачайте, писала швидко і переповнена емоціями.

Отже спасибі дніпрянам і від імені Майдану також. Там наших мало Возили туди ліки, їжу. Але головне, чого там зараз бракує - це підтримки.

Втім, настрої у людей оптимістичні - Майдан все так само живе напрочуд дисциплінованим життям - сміття на Хрещатику та забарикадованих вулицях немає, немає і снігу - дороги і тротуари розчищені значно краще за більшість вулиць у Дніпропетровську))))

Всю роботу виконують волонтери, які просто-таки змагаються за це право)

Зрозумівши, що колоти лід, збирати сніг у мішки і навіть довго фігачити в бочку я на 20-градусному морозі не здатна, вирушила на звичне місце - на кухню Аби поволонтерити, мусили з подругою відстояти тридцятихвилинну чергу У підсумку потрапили на "солодкий цех" - готували мешканцям і гостям Майдану десерт)) Хліб з маслом та кільканадцятьма сортами принесеного добрими людьми варення та меду Я це бачила і минулого разу, але на кухні дійсно працюють в разових халатах, шапочках та перчатках. І знімати їх заборонено.

Не повірите, але черга з бажаючих стоїть навіть мити підлогу в медпункті!

Попри розмови, що кияни втомились підтримувати мітингувальників і останні голодують, бажаючих допомогти продуктами і всім, що потрібно - безліч! Буквально щоп"ять-десять хвилин приходять і приносять пакунки і пакуночки, ящики і ящички з продуктами, одягом, ліками....

Окремо про Грушевського. Всі, хто говорить, що на Майдані страшно - неправда, танцювати, прибирати і скандувати не страшно. Але картинка біля стадіону пробрала до мурашок: чорний дим зі спалахами та вибухами, крики, зойки і... постраждалий від вибуху світло-шумової гранати, якого пронесли у кількох метрах від мене. От це вражає і шокує. Але хлопці "терористи" і "бойовики" не страшні. Наочною є дискримінація: жінок на територію барикад не пускають. Вперто В ніч мене не пустили взагалі. Але я не відмовилась від мети і ранком прийшла знову))

Через десять хвилин суперечок мені таки вдалося пройти кордон, розмахуючи журналістським посвідченням і задавивши напором))))) Вусатий здоровань махнув рукою (мовляв, клята баба!)) ) і наказав не заходити далі "он за ті мішки")))

Направду страшний там "Беркут". Їх бік виглядає дуже зловісним, відчувається агресія - важка і гнітуча. Загалом - відчуття нереальності - в центрі європейської столиці справжні бойові дії, а їх фактично не помічають. Або ще гірше - говорять, що "так їм і треба, що вбивають"

До слова, про лідерів. Народ на Майдані понад усе довіряє Кличку. Решту лідерів вони вже практично не визнають. Кличко теж, на їх думку, не ідеал, але принаймні є надія*-) Втім, це було до того, як він оголосив про результати вчорашніх перемовин. Чи змінилися думки сьогодні – не знаю.

Ну і наостанок - душевне. Те, що тОркнуло дуже сильно.

В очікуванні Кличка ввечері зібралося дуже багато людей. Я дивилася на хлопців, які гордо стояли нагорі зведених за кілька годин міцних високих барикад, і мені стискалося серце. Вони тримали в руках прапор України і безстрашно дивилися в лискучі шоломи беркуту, знаючи про снайпера, розуміючи, що будь-якої миті можуть стати його черговою жертвою, або першими жертвами штурму, що може розпочатись кожної секунди.

Не знаю, про що вони думали, не знаю, чи вони боялись. Я боялась за них і водночас ними пишалась. Їх сміливістю, відвагою, вірністю собі і своїм переконанням.

Як мати, я би охоче стала там замість них і віддала своє життя за життя когось із цих шляхетних юнаків, які подарують Україні не одного безстрашного воїна, не одну порядну людину, але....вони б мене не пустили. Вони – справжні Чоловіки.

Матерям, які виховали таких синів, я хочу висловити своє захоплення. Я, чесно зізнаюсь, не впевнена, що змогла б. І не кожній це вдається. Я заздрю цим матерям і висловлюю пошану і щиру подяку.

Більшість з нас, жінок, готові віддати життя за свою дитину. Набагато рідше, нажаль, наших дітей готові віддати життя за своїх батьків. Тактика потурання, гіперопіки, балування, безкарності – її наслідки ми можемо бачити чи не щодня у тому числі й у міліцейських зведеннях.

Однак серед молоді, основними цінностями для якої наразі є пофігізм та айфонізм, серед молоді, життя якої проходить в смартфонах, планшетах та клубах, серед цих хлопців “коспомолітів”, які здатні пройти повз хуліганство, зґвалтування, пограбування, вбивство, вважаючи, що не зможуть протидіяти злочинцеві і своє життя дорожче, серед інфантильно-аморфної більшості, виявилось, є ті, кому найперше важлива свобода, чесність, відповідальність. Ті, хто готовий віддати життя за Матір, за Батьківщину.

Це дорогого вартує.

Вони – серед нас. Звичайні собі на вигляд хлопці, яких десятки і сотні тисяч. Але лише вони, кількасот відчайдухів з цих сотень тисяч залишили свої справи, відірвалися від комп’ютерів та соцмереж і прийшли боронити своє і наше майбутнє, людські цінності та ідеали.

Для них це не гра – там направду нелюдські умови: там страшенно холодно, там важко дихати і там, на барикадах, справді небезпечно. Проте вони не здаються, не опускають руки, не скиглять, не йдуть. Вони воліють якщо і загинути, то у боротьбі за Україну, а не від рук п’яних відморозків або садистів у міліцейській формі. І я вірю, що перемога буде за ними. Принаймні моє серце лишилося там, з ними.

Додам ще, аби картинка не видавалася надто пафосною і рожевою. Так, вони не янголи) Вони палять, вони лаються, вони прогулюють пари в вишах, вони надміру ідеалісти, вони надміру вперті і гарячі ...багато в чому, вони такі самі, як і решта хлопців їхнього віку. Але варто один раз побачити їхні очі, аби зрозуміти, що не в усьому.

А отже: "Слава Україні!"

я плачу...спасибо Вам, восхищаюсь

[Мируськин]

Повернулася*-)
Дякую усім за підтримку!
Я ніколи в житті не мерзла так, як за ці два дні Не рятували ані дві пари колгот і шкарпеток та зимові сапоги, ані одягнена вперше за понад 20 років шапка))), ані навіть отримані в медпункті спеціальні вставки в перчатки та сапоги, які акумулюють тепло.
Якби не місцевий “глінтвейн” (віддалено нагадує справжній, проте зігріває) – не витримала б мабуть))) Але що таке дерев"яні від холоду і багатьох кілометрів ходіння (стояти неможлво!) ноги - я тепер знаю)

Ну, то таке. Насправді бажання втекти не було, настрій був чудовий))

Після минулої поїздки враженнями не ділилась. Це особисте якесь...не збиралася нав’язувати.
Цього разу поділюся, бо розумію, що реальна інформація звідти – наразі є важливою і цінною. Вибачайте, що ділюся тут – тут хоч адекватний народ, бо у спецтемах лише тролі і божевільні

Кому не цікаво - вибачайте, не читайте))) За певний сумбур вибачайте, писала швидко і переповнена емоціями.

Отже спасибі дніпрянам і від імені Майдану також. Там наших мало Возили туди ліки, їжу. Але головне, чого там зараз бракує - це підтримки.

Втім, настрої у людей оптимістичні - Майдан все так само живе напрочуд дисциплінованим життям - сміття на Хрещатику та забарикадованих вулицях немає, немає і снігу - дороги і тротуари розчищені значно краще за більшість вулиць у Дніпропетровську))))

Всю роботу виконують волонтери, які просто-таки змагаються за це право)

Зрозумівши, що колоти лід, збирати сніг у мішки і навіть довго фігачити в бочку я на 20-градусному морозі не здатна, вирушила на звичне місце - на кухню Аби поволонтерити, мусили з подругою відстояти тридцятихвилинну чергу У підсумку потрапили на "солодкий цех" - готували мешканцям і гостям Майдану десерт)) Хліб з маслом та кільканадцятьма сортами принесеного добрими людьми варення та меду Я це бачила і минулого разу, але на кухні дійсно працюють в разових халатах, шапочках та перчатках. І знімати їх заборонено.

Не повірите, але черга з бажаючих стоїть навіть мити підлогу в медпункті!

Попри розмови, що кияни втомились підтримувати мітингувальників і останні голодують, бажаючих допомогти продуктами і всім, що потрібно - безліч! Буквально щоп"ять-десять хвилин приходять і приносять пакунки і пакуночки, ящики і ящички з продуктами, одягом, ліками....

Окремо про Грушевського. Всі, хто говорить, що на Майдані страшно - неправда, танцювати, прибирати і скандувати не страшно. Але картинка біля стадіону пробрала до мурашок: чорний дим зі спалахами та вибухами, крики, зойки і... постраждалий від вибуху світло-шумової гранати, якого пронесли у кількох метрах від мене. От це вражає і шокує. Але хлопці "терористи" і "бойовики" не страшні. Наочною є дискримінація: жінок на територію барикад не пускають. Вперто В ніч мене не пустили взагалі. Але я не відмовилась від мети і ранком прийшла знову))

Через десять хвилин суперечок мені таки вдалося пройти кордон, розмахуючи журналістським посвідченням і задавивши напором))))) Вусатий здоровань махнув рукою (мовляв, клята баба!)) ) і наказав не заходити далі "он за ті мішки")))

Направду страшний там "Беркут". Їх бік виглядає дуже зловісним, відчувається агресія - важка і гнітуча. Загалом - відчуття нереальності - в центрі європейської столиці справжні бойові дії, а їх фактично не помічають. Або ще гірше - говорять, що "так їм і треба, що вбивають"

До слова, про лідерів. Народ на Майдані понад усе довіряє Кличку. Решту лідерів вони вже практично не визнають. Кличко теж, на їх думку, не ідеал, але принаймні є надія*-) Втім, це було до того, як він оголосив про результати вчорашніх перемовин. Чи змінилися думки сьогодні – не знаю.

Ну і наостанок - душевне. Те, що тОркнуло дуже сильно.

В очікуванні Кличка ввечері зібралося дуже багато людей. Я дивилася на хлопців, які гордо стояли нагорі зведених за кілька годин міцних високих барикад, і мені стискалося серце. Вони тримали в руках прапор України і безстрашно дивилися в лискучі шоломи беркуту, знаючи про снайпера, розуміючи, що будь-якої миті можуть стати його черговою жертвою, або першими жертвами штурму, що може розпочатись кожної секунди.

Не знаю, про що вони думали, не знаю, чи вони боялись. Я боялась за них і водночас ними пишалась. Їх сміливістю, відвагою, вірністю собі і своїм переконанням.

Як мати, я би охоче стала там замість них і віддала своє життя за життя когось із цих шляхетних юнаків, які подарують Україні не одного безстрашного воїна, не одну порядну людину, але....вони б мене не пустили. Вони – справжні Чоловіки.

Матерям, які виховали таких синів, я хочу висловити своє захоплення. Я, чесно зізнаюсь, не впевнена, що змогла б. І не кожній це вдається. Я заздрю цим матерям і висловлюю пошану і щиру подяку.

Більшість з нас, жінок, готові віддати життя за свою дитину. Набагато рідше, нажаль, наших дітей готові віддати життя за своїх батьків. Тактика потурання, гіперопіки, балування, безкарності – її наслідки ми можемо бачити чи не щодня у тому числі й у міліцейських зведеннях.

Однак серед молоді, основними цінностями для якої наразі є пофігізм та айфонізм, серед молоді, життя якої проходить в смартфонах, планшетах та клубах, серед цих хлопців “коспомолітів”, які здатні пройти повз хуліганство, зґвалтування, пограбування, вбивство, вважаючи, що не зможуть протидіяти злочинцеві і своє життя дорожче, серед інфантильно-аморфної більшості, виявилось, є ті, кому найперше важлива свобода, чесність, відповідальність. Ті, хто готовий віддати життя за Матір, за Батьківщину.

Це дорогого вартує.

Вони – серед нас. Звичайні собі на вигляд хлопці, яких десятки і сотні тисяч. Але лише вони, кількасот відчайдухів з цих сотень тисяч залишили свої справи, відірвалися від комп’ютерів та соцмереж і прийшли боронити своє і наше майбутнє, людські цінності та ідеали.

Для них це не гра – там направду нелюдські умови: там страшенно холодно, там важко дихати і там, на барикадах, справді небезпечно. Проте вони не здаються, не опускають руки, не скиглять, не йдуть. Вони воліють якщо і загинути, то у боротьбі за Україну, а не від рук п’яних відморозків або садистів у міліцейській формі. І я вірю, що перемога буде за ними. Принаймні моє серце лишилося там, з ними.

Додам ще, аби картинка не видавалася надто пафосною і рожевою. Так, вони не янголи) Вони палять, вони лаються, вони прогулюють пари в вишах, вони надміру ідеалісти, вони надміру вперті і гарячі ...багато в чому, вони такі самі, як і решта хлопців їхнього віку. Але варто один раз побачити їхні очі, аби зрозуміти, що не в усьому.

А отже: "Слава Україні!"

Ірчик, дякую Вам за розповідь! *зараз запара на роботі, зайшла до тирнету на хвилинку*, але прочитала Вас від початку до кінця) У мене аж мурашки по шкірі, чесно...

[Arishik]

Мой знакомый сделал такие картинки для разных городов https://mega.co.nz/#F!YY1Q1KbT!OonXb4ucg59UOEqb3tKzBg. Отсюда их можно скачать.
Я себе на фейсбуке повесила

[tatki]

Повернулася*-)..

Ирочка, ты - умница, тронуло аж до слез!

[Ленушка]

Повернулася*-)
Дякую усім за підтримку!
Я ніколи в житті не мерзла так, як за ці два дні Не рятували ані дві пари колгот і шкарпеток та зимові сапоги, ані одягнена вперше за понад 20 років шапка))), ані навіть отримані в медпункті спеціальні вставки в перчатки та сапоги, які акумулюють тепло.
Якби не місцевий “глінтвейн” (віддалено нагадує справжній, проте зігріває) – не витримала б мабуть))) Але що таке дерев"яні від холоду і багатьох кілометрів ходіння (стояти неможлво!) ноги - я тепер знаю)

Ну, то таке. Насправді бажання втекти не було, настрій був чудовий))

Після минулої поїздки враженнями не ділилась. Це особисте якесь...не збиралася нав’язувати.
Цього разу поділюся, бо розумію, що реальна інформація звідти – наразі є важливою і цінною. Вибачайте, що ділюся тут – тут хоч адекватний народ, бо у спецтемах лише тролі і божевільні

Кому не цікаво - вибачайте, не читайте))) За певний сумбур вибачайте, писала швидко і переповнена емоціями.

Отже спасибі дніпрянам і від імені Майдану також. Там наших мало Возили туди ліки, їжу. Але головне, чого там зараз бракує - це підтримки.

Втім, настрої у людей оптимістичні - Майдан все так само живе напрочуд дисциплінованим життям - сміття на Хрещатику та забарикадованих вулицях немає, немає і снігу - дороги і тротуари розчищені значно краще за більшість вулиць у Дніпропетровську))))

Всю роботу виконують волонтери, які просто-таки змагаються за це право)

Зрозумівши, що колоти лід, збирати сніг у мішки і навіть довго фігачити в бочку я на 20-градусному морозі не здатна, вирушила на звичне місце - на кухню Аби поволонтерити, мусили з подругою відстояти тридцятихвилинну чергу У підсумку потрапили на "солодкий цех" - готували мешканцям і гостям Майдану десерт)) Хліб з маслом та кільканадцятьма сортами принесеного добрими людьми варення та меду Я це бачила і минулого разу, але на кухні дійсно працюють в разових халатах, шапочках та перчатках. І знімати їх заборонено.

Не повірите, але черга з бажаючих стоїть навіть мити підлогу в медпункті!

Попри розмови, що кияни втомились підтримувати мітингувальників і останні голодують, бажаючих допомогти продуктами і всім, що потрібно - безліч! Буквально щоп"ять-десять хвилин приходять і приносять пакунки і пакуночки, ящики і ящички з продуктами, одягом, ліками....

Окремо про Грушевського. Всі, хто говорить, що на Майдані страшно - неправда, танцювати, прибирати і скандувати не страшно. Але картинка біля стадіону пробрала до мурашок: чорний дим зі спалахами та вибухами, крики, зойки і... постраждалий від вибуху світло-шумової гранати, якого пронесли у кількох метрах від мене. От це вражає і шокує. Але хлопці "терористи" і "бойовики" не страшні. Наочною є дискримінація: жінок на територію барикад не пускають. Вперто В ніч мене не пустили взагалі. Але я не відмовилась від мети і ранком прийшла знову))

Через десять хвилин суперечок мені таки вдалося пройти кордон, розмахуючи журналістським посвідченням і задавивши напором))))) Вусатий здоровань махнув рукою (мовляв, клята баба!)) ) і наказав не заходити далі "он за ті мішки")))

Направду страшний там "Беркут". Їх бік виглядає дуже зловісним, відчувається агресія - важка і гнітуча. Загалом - відчуття нереальності - в центрі європейської столиці справжні бойові дії, а їх фактично не помічають. Або ще гірше - говорять, що "так їм і треба, що вбивають"

До слова, про лідерів. Народ на Майдані понад усе довіряє Кличку. Решту лідерів вони вже практично не визнають. Кличко теж, на їх думку, не ідеал, але принаймні є надія*-) Втім, це було до того, як він оголосив про результати вчорашніх перемовин. Чи змінилися думки сьогодні – не знаю.

Ну і наостанок - душевне. Те, що тОркнуло дуже сильно.

В очікуванні Кличка ввечері зібралося дуже багато людей. Я дивилася на хлопців, які гордо стояли нагорі зведених за кілька годин міцних високих барикад, і мені стискалося серце. Вони тримали в руках прапор України і безстрашно дивилися в лискучі шоломи беркуту, знаючи про снайпера, розуміючи, що будь-якої миті можуть стати його черговою жертвою, або першими жертвами штурму, що може розпочатись кожної секунди.

Не знаю, про що вони думали, не знаю, чи вони боялись. Я боялась за них і водночас ними пишалась. Їх сміливістю, відвагою, вірністю собі і своїм переконанням.

Як мати, я би охоче стала там замість них і віддала своє життя за життя когось із цих шляхетних юнаків, які подарують Україні не одного безстрашного воїна, не одну порядну людину, але....вони б мене не пустили. Вони – справжні Чоловіки.

Матерям, які виховали таких синів, я хочу висловити своє захоплення. Я, чесно зізнаюсь, не впевнена, що змогла б. І не кожній це вдається. Я заздрю цим матерям і висловлюю пошану і щиру подяку.

Більшість з нас, жінок, готові віддати життя за свою дитину. Набагато менше, нажаль, наших дітей готові віддати життя за своїх батьків. Тактика потурання, гіперопіки, балування, безкарності – її наслідки ми можемо бачити чи не щодня у тому числі й у міліцейських зведеннях.

Однак серед молоді, основними цінностями для якої наразі є пофігізм та айфонізм, серед молоді, життя якої проходить в смартфонах, планшетах та клубах, серед цих хлопців “коспомолітів”, які здатні пройти повз хуліганство, зґвалтування, пограбування, вбивство, вважаючи, що не зможуть протидіяти злочинцеві і своє життя дорожче, серед інфантильно-аморфної більшості, виявилось, є ті, кому найперше важлива свобода, чесність, відповідальність. Ті, хто готовий віддати життя за Матір, за Батьківщину.

Це дорогого вартує.

Вони – серед нас. Звичайні собі на вигляд хлопці, яких десятки і сотні тисяч. Але лише вони, кількасот відчайдухів з цих сотень тисяч залишили свої справи, відірвалися від комп’ютерів та соцмереж і прийшли боронити своє і наше майбутнє, людські цінності та ідеали.

Для них це не гра – там направду нелюдські умови: там страшенно холодно, там важко дихати і там, на барикадах, справді небезпечно. Проте вони не здаються, не опускають руки, не скиглять, не йдуть. Вони воліють якщо і загинути, то у боротьбі за Україну, а не від рук п’яних відморозків або садистів у міліцейській формі. І я вірю, що перемога буде за ними. Принаймні моє серце лишилося там, з ними.

Додам ще, аби картинка не видавалася надто пафосною і рожевою. Так, вони не янголи) Вони палять, вони лаються, вони прогулюють пари в вишах, вони надміру ідеалісти, вони надміру вперті і гарячі ...багато в чому, вони такі самі, як і решта хлопців їхнього віку. Але варто один раз побачити їхні очі, аби зрозуміти, що не в усьому.

А отже: "Слава Україні!"

слушайте, вы героическая женщина, читаю аж мурашки по телу и до слез пронимает

[Stasya]

Ірчик, спасибо вам!
Очень тронул ваш пост, до слез.

[myshka_007]

Повернулася*-)
Дякую усім за підтримку!
]

Спасибо, Ира. До слез тронуло.

[El'za]

Повернулася*-)

и я сижу, реву. и восхищаюсь!

[Ірчик]

Ой, усім спасибі!

Я не героїчна - це люди, які там постійно - вони герої. Герої хлопці на барикадах. Герої журналісти, які ризикують життям, аби и мали оперативну і чесну інформацію. Герої кияни.

Навряд чи мої кілька появ та по два дні суттєво вплинули на хід історії. Але я бачила те все на власні очі і ніхто не переконає мене, що правду пишуть в "Вестях", "Взгляде" і показують по "Інтеру". І, що найдивніше, не побачила я там "бойовиків" і "мародерів", хоча шукала активно))

Наш народ - чудовий! Коли скрутно - ми активізуємось і стаємо добрішими. Там всі прагнуть допомогти один одному, не штовхаються, підкреслено завбчаливі і ввічливі, посміхаються.

Я не фотографувала, аби не садити акумулятор в телефоні. Але от чудовий і дуже правдивий фоторепортаж кому цікаво. Все так і є)))