Балаканина - 3

[~ Электра ~]

Наличие места в пите или реанимашке мне видится фантастикой сейчас. В мечке в частности.

[Vozar]

...и о НАТО

Эстония была бы стёрта с лица земли в случае российского вторжения - из-за неэффективного плана НАТО по защите стран Балтии, — эстонский премьер Кая Каллас в интервью Financial Times.

Она призвала отправить в каждую из балтийских стран не менее 20-25 тыс. солдат НАТО. По словам Каллас, существующий план НАТО подразумевает, что страны Балтии в случае вторжения рФ могут оставаться под оккупацией в течение 180 дней, прежде чем альянс их освободит.

"Если сравнить размеры Украины и стран Балтии, это будет означать полное уничтожение стран и нашей культуры. Если вы были в Таллинне и знаете наш старый город и его многовековую историю, - всё это было бы стёрто с лица земли, включая наших людей, наш народ", - сказала она.

[Манула]

"Из Беларуси начала эвакуироваться элита, а из нефтеперерабатывающих заводов вывозят топливо, — 24 канал со ссылкой на источники в украинских спецслужбах

По их данным, приближенные к Лукашенко беларусские чиновники и предприниматели готовятся к тому, что диктатор все же согласится с авантюрой Путина и отдаст приказ об участии своей армии в войне против Украины. Так, якобы после 20 июня из Мозыря начали активно выезжать состоятельные лица с семьями и имуществом, а с Мозырского НПЗ начали вывозить топливо. Официального подтверждения информации нет.

К слову, Лукашенко сегодня приехал к Путину. В ближайшие дни они проведут несколько встреч."

Вроде же х**ло должно было ехать к лукашу? Но не царское это дело наверное...



Про HIMARS для чайников))
https://zn.ua/ukr/UKRAINE/shcho-take...ka-armija.html

[Lenuhen]

Вроде же х**ло должно было ехать к лукашу? Но не царское это дело наверное...

Меня больше удивило, что в Беларуси, оказывается, есть элита. И ей есть куда эвакуироваться

[Дейнерис]

дожили, есть персонажи считающие логичным в ответ на непослушние детей кидать гранату.

+1000 Я другий день у шоці. І якщо від бур'яніхи можна чекати не лише виправдовування злочинців, а навіть і самого злочину, то інші персонажі неприємно здивували.

[psvpsv]

Один как раз был буквально в точке взрыва. На видео его плохо видно из-за столба. Но он был не на дорожке, а на клумбе за забрчиком. Остальные в метре +/- от него на дорожке стояли и ждали .

По видео, он подошол к газону, поднял голову вверх, потом взрів, на против у дерева срубило ветку. пацан побежал в шоке, прихрамывая на правую ногу. Таких ублюдков надо кончать, что бы там с детьми за перепалка небыла.

[Vozar]

Люся сегодня выдал на голубом глазу что женщин в ВСУ за людей не считают и вообще сексуально преследуют...

ЗЫ Как теперь под него засыпать - вот женщинам задачка теперь...))

[ohdesu]

Люся сегодня выдал на голубом глазу что женщин в ВСУ за людей не считают и вообще сексуально преследуют...

ЗЫ Как теперь под него засыпать - вот женщинам задачка теперь...))

Наверное он этим хочет сказать шо мы адиннарот. Какое там ЕС если у нас баба не человек) Прям как у орков

[locket09]

Люся сегодня выдал на голубом глазу что женщин в ВСУ за людей не считают и вообще сексуально преследуют...

ЗЫ Как теперь под него засыпать - вот женщинам задачка теперь...))

вы за Арестовича? можно ссылку

[Экзархов]

"Я йду по вулиці, поволі проходжу повз літню терасу якогось кафе. Усі столики зайняті,.. голосно лунає весела музика. Різкий запах смаженого м’яса,.. а у вухах фальшивий регіт двох напівголих дівуль, які намагаються сподобатись чоловікам – добряче на підпитку, що сидять за сусіднім столиком.
Я відвожу погляд, і він натикається на чорний обрис… Це молода мама з двома маленькими дітками, яка нещодавно з’явилася у нашому ЖК. Вона завжди в чорному, бо носить жалобу за загиблим чоловіком. В лютому він встиг вивезти сім’ю з Маріуполя, а через дві доби загинув на фронті. З її мамою, що залишалася в підвалі свого будинку, зв’язок перервався іще в березні, тож шанс, що вони коли-небудь зустрінуться – 0…
Я знаю, що через пару секунд ми з нею зустрінемось в одній точці, а тоді вона прямуватиме до літньої площадки кафе. І мені відчайдушно хочеться поросити її: «Будь ласка, не йдіть туди»…
Я довго не могла дати назву своєму емоційному протесту проти таких гучних веселощів, проти фоточок з екскурсій і розваг. Ну, дійсно, що такого? Життя продовжується. Дехто виїхав в першу добу війни за кордон, хтось живе в містах, де відносно спокійно. Для них війна – це пару вибухів лютневого ранку і жахлива картинка в екрані телевізора чи смартфона. Так, є багато українців, яким не пощастило, і вони сповна відчули на собі усі жахіття війни. Але ж перші не винні у біді других. Невже їм стане легше від колективного страждання? Та справа не в стражданнях. Це відчуття поваги до горя тих, хто поруч.
…Пам’ять повертає мене на п’ять років назад, коли в спекотному червні я сиділа за столиком такого ж кафе. Моя мама лежала у паліативному відділенні, а я… проводила біля неї дні, що плавно перетікали в тижні… потім в місяці… І от поряд за столиком з’явилась гучна компанія – в одного із них був день народження… Єдине, що було важко – ввічливо відмовитися від запрошення приєднатися до святкування… Ювіляр, вочевидь, був людиною з щедрою душею і не розумів, чому ми відмовляємось бодай від торту? Поки йшли приготування, мені довелося пошепки сказати йому, що в мене помирає мама. І настрій в мене зараз зовсім не святковий, тож ми просто продовжимо пити свій чай. Потім в мене задзвонив телефон, я відійшла до вікна й відволіклася на розмову. А коли повернулася, столик поряд з нами був порожнім… Чоловік попросив мою подругу передати мені його співчуття, а сам забрав своїх гостей до іншого кафе…
Через роки я розмірковую про почуття того дня. Чи було б зрадою, відносно моєї мами, якби я з’їла той шматок торта? Та ні… Вона була під професійним наглядом 24 години на добу і, бідна, переважно і не знала, що я весь час поряд із нею. Чи могло чиєсь свято збільшити моє горе? Також, ні… Та втім, річ була не в мені. Річ була в тому чоловікові, який висловив повагу до моїх почуттів, моєї біди. Бачивши мене вперше в житті, він просто вважав для себе неможливим радіти поряд з людиною, якій зараз дуже погано й боляче…
А сьогодні боляче мільйонам людей. І я звертаюся до тої частини українців, яка не розуміє цього і дистанціюється від їх почуттів. В мирні часи, коли ставалася якась серйозна аварія, в країні оголошували жалобу, відміняли гучні розваги та свята. Так от, у нас з вами тепер така ж жалоба, що, нажаль, розтягнулася більш ніж на сотню днів… Та головне – до її закінчення ще дуже далеко…
Хочеться правильного розуміння. Я ні в якому разі не закликаю весь час плакати, «посипати голову попелом», не їсти смачного, не пити кави, не розважати дітей, не купувати нових речей, не усміхатися, не зустрічатися з друзями, не гуляти. Просто є певна межа людяності й пристойності…
Можливо, хтось, хто продовжує жити, начебто нічого не сталося, просто не замислюється, що його безневинна, на його погляд, дія може когось боляче поранити. Тоді просто погляньте навколо – скільки людей зараз страждає.
Якщо ви голосно включаєте веселу музику в своєму авто, просто подумайте, що хтось, проходячи повз, саме в цю хвилину може отримати звістку, що його будинок в Чернігові зруйновано.
Якщо ви постите фоточки із європейських парків розваг, згадайте бучанських діточок, на очах яких спочатку згвалтували, а потім вбили їх мам.
Якщо ви хизуєтеся своїми новими прикрасами, згадайте дівчат в простих білих сукнях, які танцювали прощальний шкільний вальс на тлі обгорілих руїн своєї школи в Харкові.
Якщо у вашу хвору (бо інакшого слова не підберу) уяву прийшла думка запустити вночі феєрверк, подумайте, у скількох дітей і жінок, які дивом вирвалися з Миколаєва, зараз розпочнеться істерика.
Якщо ви, голосно сміючись, їсте на вулиці шашлик під чарку холодної горілки, подумайте, що повз ваш столик може проходити мати, чий єдиний син зараз воює на Сході, або ж молода удова, чоловік якої назавжди залишився в Маріуполі…
Я не знаю, чи стане їм гірше й болючіше від чиєїсь необережної байдужості. Втім, річ не в них. Річ в вас, і в вашій неповазі до людей, що поряд з вами.
Ця клята війна розділила життя на «до» і «після» – хочемо ми цього, чи ні. А ще вона стала справжнім лакмусовим папірцем героїзму, волі, чуйності, людяності… Але деколи мені стає соромно. І я, насправді, не розумію, як зараз можна бути осторонь. Адже ті, хто вже постраждав – не є винними в чомусь. Адже ті, кого ще не торкнулося – не є обраними. Проте, якщо це не ваша війна і не ваш біль, то, мабуть, це вже і не ваша країна…"
Tatiana Lonskaja

[альтер эго]

"Я йду по вулиці, поволі проходжу повз літню терасу якогось кафе. Усі столики зайняті,.. голосно лунає весела музика. Різкий запах смаженого м’яса,.. а у вухах фальшивий регіт двох напівголих дівуль, які намагаються сподобатись чоловікам – добряче на підпитку, що сидять за сусіднім столиком.
Я відвожу погляд, і він натикається на чорний обрис… Це молода мама з двома маленькими дітками, яка нещодавно з’явилася у нашому ЖК. Вона завжди в чорному, бо носить жалобу за загиблим чоловіком. В лютому він встиг вивезти сім’ю з Маріуполя, а через дві доби загинув на фронті. З її мамою, що залишалася в підвалі свого будинку, зв’язок перервався іще в березні, тож шанс, що вони коли-небудь зустрінуться – 0…
Я знаю, що через пару секунд ми з нею зустрінемось в одній точці, а тоді вона прямуватиме до літньої площадки кафе. І мені відчайдушно хочеться поросити її: «Будь ласка, не йдіть туди»…
Я довго не могла дати назву своєму емоційному протесту проти таких гучних веселощів, проти фоточок з екскурсій і розваг. Ну, дійсно, що такого? Життя продовжується. Дехто виїхав в першу добу війни за кордон, хтось живе в містах, де відносно спокійно. Для них війна – це пару вибухів лютневого ранку і жахлива картинка в екрані телевізора чи смартфона. Так, є багато українців, яким не пощастило, і вони сповна відчули на собі усі жахіття війни. Але ж перші не винні у біді других. Невже їм стане легше від колективного страждання? Та справа не в стражданнях. Це відчуття поваги до горя тих, хто поруч.
…Пам’ять повертає мене на п’ять років назад, коли в спекотному червні я сиділа за столиком такого ж кафе. Моя мама лежала у паліативному відділенні, а я… проводила біля неї дні, що плавно перетікали в тижні… потім в місяці… І от поряд за столиком з’явилась гучна компанія – в одного із них був день народження… Єдине, що було важко – ввічливо відмовитися від запрошення приєднатися до святкування… Ювіляр, вочевидь, був людиною з щедрою душею і не розумів, чому ми відмовляємось бодай від торту? Поки йшли приготування, мені довелося пошепки сказати йому, що в мене помирає мама. І настрій в мене зараз зовсім не святковий, тож ми просто продовжимо пити свій чай. Потім в мене задзвонив телефон, я відійшла до вікна й відволіклася на розмову. А коли повернулася, столик поряд з нами був порожнім… Чоловік попросив мою подругу передати мені його співчуття, а сам забрав своїх гостей до іншого кафе…
Через роки я розмірковую про почуття того дня. Чи було б зрадою, відносно моєї мами, якби я з’їла той шматок торта? Та ні… Вона була під професійним наглядом 24 години на добу і, бідна, переважно і не знала, що я весь час поряд із нею. Чи могло чиєсь свято збільшити моє горе? Також, ні… Та втім, річ була не в мені. Річ була в тому чоловікові, який висловив повагу до моїх почуттів, моєї біди. Бачивши мене вперше в житті, він просто вважав для себе неможливим радіти поряд з людиною, якій зараз дуже погано й боляче…
А сьогодні боляче мільйонам людей. І я звертаюся до тої частини українців, яка не розуміє цього і дистанціюється від їх почуттів. В мирні часи, коли ставалася якась серйозна аварія, в країні оголошували жалобу, відміняли гучні розваги та свята. Так от, у нас з вами тепер така ж жалоба, що, нажаль, розтягнулася більш ніж на сотню днів… Та головне – до її закінчення ще дуже далеко…
Хочеться правильного розуміння. Я ні в якому разі не закликаю весь час плакати, «посипати голову попелом», не їсти смачного, не пити кави, не розважати дітей, не купувати нових речей, не усміхатися, не зустрічатися з друзями, не гуляти. Просто є певна межа людяності й пристойності…
Можливо, хтось, хто продовжує жити, начебто нічого не сталося, просто не замислюється, що його безневинна, на його погляд, дія може когось боляче поранити. Тоді просто погляньте навколо – скільки людей зараз страждає.
Якщо ви голосно включаєте веселу музику в своєму авто, просто подумайте, що хтось, проходячи повз, саме в цю хвилину може отримати звістку, що його будинок в Чернігові зруйновано.
Якщо ви постите фоточки із європейських парків розваг, згадайте бучанських діточок, на очах яких спочатку згвалтували, а потім вбили їх мам.
Якщо ви хизуєтеся своїми новими прикрасами, згадайте дівчат в простих білих сукнях, які танцювали прощальний шкільний вальс на тлі обгорілих руїн своєї школи в Харкові.
Якщо у вашу хвору (бо інакшого слова не підберу) уяву прийшла думка запустити вночі феєрверк, подумайте, у скількох дітей і жінок, які дивом вирвалися з Миколаєва, зараз розпочнеться істерика.
Якщо ви, голосно сміючись, їсте на вулиці шашлик під чарку холодної горілки, подумайте, що повз ваш столик може проходити мати, чий єдиний син зараз воює на Сході, або ж молода удова, чоловік якої назавжди залишився в Маріуполі…
Я не знаю, чи стане їм гірше й болючіше від чиєїсь необережної байдужості. Втім, річ не в них. Річ в вас, і в вашій неповазі до людей, що поряд з вами.
Ця клята війна розділила життя на «до» і «після» – хочемо ми цього, чи ні. А ще вона стала справжнім лакмусовим папірцем героїзму, волі, чуйності, людяності… Але деколи мені стає соромно. І я, насправді, не розумію, як зараз можна бути осторонь. Адже ті, хто вже постраждав – не є винними в чомусь. Адже ті, кого ще не торкнулося – не є обраними. Проте, якщо це не ваша війна і не ваш біль, то, мабуть, це вже і не ваша країна…"
Tatiana Lonskaja

Якщо чесно, остописдило.
Оці безкінечні війни всередині.
Як би не зробив, все буде погано то одним, то іншим.
Особисто мені похрін якщо людина до білої гарячки нажреться, нап'ється чи наїбеться, якщо вона при цьому відправила хоча б 10 % своїх витрат на забаганки на рахунок допомоги ЗСУ у конкретному грошовому еквіваленті.

[Мафальда]

вы за Арестовича? можно ссылку

https://twitter.com/KyivPride/status...14859834032128

весь ролик на исландии не осилю, а таймкодов там нет

[Шурик Г. (гость)]

Таки теперь мы кандидаты уже официально. Вітаю, тих кому це важливо....

[Йоран]

Як би не зробив, все буде погано то одним, то іншим.
.

І кому стане гірше, якщо люди будуть поводитись цивілізовано?

[Мафальда]

поживемо побачимо

... кандидатство у ЄС - це не тільки привід для гордості, це треба відповідати критеріям, зробити титанічну роботу, яку ніхто робити не буде. А сцяти європейцям в вуха так само успішно, як українцям, не вийде

[альтер эго]

І кому стане гірше, якщо люди будуть поводитись цивілізовано?

Я тільки за.
Але під роздачу попадають всі.
Можу навести маленький приклад.
Дівчина знає коло своїх підписників в Інстаграм. Постить свої маленькі життеві радощі. Її навряд чи подивляться люди яким зараз херово. Але її подивитися така ж дівчина, в якої дупа в теплі і піде по ресурсах обсирати.
Хто з них двох більш цивілізовано себе поводить?

[Манула]

І кому стане гірше, якщо люди будуть поводитись цивілізовано?

Питання ще як це зробити?

[Экзархов]

Якщо чесно, остописдило.
Оці безкінечні війни всередині.
Як би не зробив, все буде погано то одним, то іншим.
Особисто мені похрін якщо людина до білої гарячки нажреться, нап'ється чи наїбеться, якщо вона при цьому відправила хоча б 10 % своїх витрат на забаганки на рахунок допомоги ЗСУ у конкретному грошовому еквіваленті.

Да, сопереживание- это удел отдельного склада мировозрения. Не каждый им обладает,бесспорно. Более того,его отсутствие- банальная самозащита от негатива. Как и эгоизм,впрочем. Хотя еще вот говорят,что альтруизм- высшая степень эгоизма..
Короче, дело совести каждого.

[Nikoy]

І кому стане гірше, якщо люди будуть поводитись цивілізовано?

Кожна людина живе в своїй цивілізації.....

[Дейнерис]

Экзархов, дуже гарний пост - краще й не напишеш. Але автор піднімає дуже неоднозначне питання. З одного боку я повністю згода зі всім тим, що вона написала: мені теж дико й неприємно чути гучну музику чи сміх, знаючи, що в цей час наші хлопці гинуть на фронті, а мирні люди помирають у підвалах від спраги, голоду та ран. Але з іншого боку, якщо подумати... Війна вже триває дев'ятий рік і скільки ще буде тривати одному Богу відомо. Може, ще рік-п'ять-десять. І що ж, весь цей час 40 мільйонів людей повинні відмовлятися від всіх радощів? Не створювати родини (маю на увазі весілля як свято), не святкувати дні народження дітей, не зустрічатися з друзями в кафе, не сміятися, не слухати музику? Ізраїль знаходиться в стані війни більше 70 років, і поки що кінця їй не видно. Хіба весь цей час люди там лише сумують та плачуть? Хіба там немає свят? В тому числі й загальнодержавних, з масовими гуляннями тощо. Хіба там закриті всі кафе та ресторани? Хіба там не лунає музика на вулицях? Хіба там засуджують тих, хто, скажімо, святкує весілля? Ні. Все це там є і сприймається нормально. Ізраїль навіть міжнародні заходи проводить - наприклад, вже тричі він приймав "Євробачення". Просто, як мені здається, кожна людина сама для себе вирішує, як діяти в тій чи іншій ситуації. Наприклад, я для себе вирішила нічого гучно не святкувати до кінця війни. Але тим не менш ми з батьками і 8 березня відзначали, і День мого народження, і ювілей батька будем відзначати. Вдома. Лише найблизкішими. Музики не було (і не буде на ювілеї), але був і буде сміх, бо неможливо весь час лише сумувати. Навіть наші хлопці на фронті сміються, співають, танцюють, хоча майже кожного дня бачать смерть. Для мене найголовніше, щоб людина ЛЮБИЛА Україну, не кликала сюди Ху.йло та ДОПОМАГАЛА країні всім, чем може.

Таки теперь мы кандидаты уже официально. Вітаю, тих кому це важливо....

З чого можна зробити висновок, що тобі це НЕважливо. "Что и требовалось доказать"(с)