Друге: чи є в Україні проблема з російською мовою? Прибічники законопроекту кажуть, що є і що проект її розв’язує, а опоненти заперечують, указуючи на поширення або навіть домінування російської мови в більшості суспільних ділянок.
Так, проблема є, і полягає вона, з одного боку, в радикальній невідповідності статусу російської мови чисельності її носіїв та поширенню в суспільстві загалом, а з другого, в суттєвих обмеженнях її вживання в деяких суспільних ділянках – саме з огляду на низький статус.
Інакше кажучи, російську мову законодавчо зведено до статусу мови меншини, тобто такого, який мають мови з непорівнянно меншою чисельністю носіїв і обсягом поширення, а відтак суттєво обмежено можливості її вживання, хоч вони й залишаються набагато більшими, ніж в інших меншинних мов.
До того ж обмежено здебільшого адміністративно, тобто не через складність забезпечити вживання - брак коштів, кадрів, термінології тощо, а через уявлення обмежувачів про його небажаність. Це особливо обурює тих, що воліли б уживати саме російську мову, – тому вони й вимагають чи принаймні підтримують скасування цих обмежень, хоч і не конче вважають, що воно має бути пріоритетом державної політики.
Звичайно, проблеми з українською мовою теж є, і деякі з них зумовлені саме домінуванням російської мови там, де для цього не вживаються жодні обмеження. Наприклад, ринкова перевага російської мови в друкованій, аудіовізуальній та програмній продукції, що пов’язана з її використанням у кількох пострадянських країнах, за відсутності державного реґулювання обертається марґіналізацією української мови, про що постійно згадують супротивники підвищення статусу російської.
Але треба визнати, що деякі обмеження на вживання російської мови, зокрема й ті, що викликають найбільше нарікань, аж ніяк не допомагають українській і, відповідно, вживання в тих ділянках їй не загрожувало б.
Наприклад, двомовні бланки різноманітних заяв чи двомовні інструкції до ліків не заважали б охочим писати й читати їх українською, як і не перешкоджали б запровадженню певних вимог чи, краще, стимулів для збільшення чисельності україномовних журналів або комп’ютерних програм.
Інша річ, що держава має пильнувати, щоб двомовність не перетворилася на одномовність, тобто щоб російська мова вживалася поряд з українською, а не замість неї. Погано, що останніми роками російською неможливо було подивитися в кінотеатрі західного фільму, але ще гірше, що до встановлення обмежень українською не можна було подивитися ніякого. Добре, що держава змусила прокатників показувати українською, але погано, що вона зробила це шляхом заборони російської.
Третє: чи треба задля розв’язання цих проблем підвищувати статус російської мови? В принципі не обов’язково, адже людей зазвичай більше цікавить не статус, а можливість його використання, а її можна передбачити й без зміни статусу, внісши поправки в закон або просто скасувавши обмежувальні циркуляри.
Але оскільки питання статусу російської мови набуло для великої частини її носіїв символічного значення, ставши мірою справедливого ставлення держави до їхніх мовних потреб, то без певного підвищення статусу тривке розв’язання мовної проблеми навряд чи можливе. Власне, саме собою таке підвищення не є поганим, надто що воно зробило би статус відповіднішим реальній суспільній ролі російської мови.
Проте для багатьох громадян так само символічним стало збереження пріоритетного статусу української мови як єдиної державної, що його вони вважають передумовою не тільки мовної, а й національної справедливості і навіть національного виживання.
Тому потрібен компроміс між цими двома прагненнями: надання російській мові статусу, вищого за меншинний, але нижчого за державний. Треба визнати, що захисники української мови поки що готові до такого компромісу не більше, ніж прибічники російської, чим перші почасти спонукають других до "протягування" закону замість його чесного ухвалення. Що, втім, зовсім не виправдовує нечесності.
Bookmarks