Хвилинка поезії Общіх тем

[ch2000]

Як на мене Сергій Жадан влучно про нинішню ситуацію на Сході:

- Звідки ти, чорна валко, пташина зграє?
- Ми, капелане, мешканці міста, якого немає.
Прийшли сюди, принесли покору і втому.
Передай своїм, що стріляти більше немає по кому.

Наше місто було з каменю та заліза.
У кожного з нас тепер у руці дорожня валіза.
У кожній валізі попіл, зібраний під прицілом.
Тепер навіть у наших снах пахне горілим.

Жінки в нашому місті були дзвінкі й безтурботні.
Їхні пальці вночі торкались безодні.
Джерела в місті були глибокі, наче жили.
Церкви були просторі. Ми їх самі спалили.

Найкраще про нас розкажуть могильні плити.
Можеш із нами просто поговорити?
Даруй нам свою любов, стискай лещата.
Тебе ж, капелане, і вчили сповідувати і причащати.

Розкажи нам, навіщо спалили наше місто.
Скажи хоча б, що зробили це не навмисно.
Скажи, принаймні, що буде покарано винних.
Скажи взагалі бодай щось, чого не скажуть в новинах.

- Добре, давайте я розкажу вам, що таке втрата.
Звісно, всіх винних чекає гідна розплата.
І невинних вона, до речі, теж чекає потому.
Вона чекає навіть тих, хто взагалі ні при чому.

Чому саме ви потрапили до темних потоків?
Потрібно було уважніше читати книги пророків.
Потрібно було оминати пекельні діри.
Для мирянина головне – не бачити в дії символи віри.

Пам’ятаєте, що сказано в пророків про біль і терпіння,
про птахів, які падають на міста, мов каміння?
Ось саме тоді й починаються, власне, втрати.
В кінці – там взагалі погано, не буду навіть розповідати.

Яка між нами різниця? Як між приголосними й голосними.
Всі готові сприймати смерть, якщо це буде не з ними.
Ніхто й ніколи в цьому житті не омине розплати.
Я завжди говорю про це своїм, коли не маю чого сказати.

Я не знаю нічого про неминучість спокути.
Я не знаю де вам жити і як вам бути.
Я говорю про те, що кожному з нас властиво.
Якби ви знали, як нам усім не пощастило.

[sonykot]

О.Олесь, давно написане, але читаючи зараз, пригадується парад полонених наших в домбабве......

"Везли їх, зранених в борні з солдатами..."

***

Везли їх, зранених в борні з солдатами,
Везли їх, стомлених в тюрмі за гратами,
Везли, щоб там, в краях холодних,
Згноїти велетнів народних,
Крилаті іскри потушить
І знов дурити і душить.

В сльозах затриманих, з палкими муками,
Вони прощалися з полями, з луками,
Навік прощались з краєм рідним,
З своїм сліпцем — народом бідним,
Неслись в чужинну сторону
І мов лягали у труну.

І ось вони на мить одну спинилися
І на селян крізь грати задивилися,
А ті стояли, як каміння, —
І хтось, лузаючи насіння,
Дививсь на вікна і сміявсь:
"А що, голубчику, попавсь?"

1907

[sonykot]

А ось цей вірш Олександра Олеся самі зрозумієте про кого

"В болотах жаби рай знайшли..."

***

В болотах жаби рай знайшли
І там плодились і згнивали,
А десь над ними клекотали
В повітрі чистому орли.

І туркіт жаб, і дух гнилий
До їх туманами знімались,
І до болот орли спускались
І виливали гнів палкий.

Та жаби, всі в сетках турбот,
На клект орлячий не зважали,
Жили, плодились і згнивали
В багні смердючому болот.

І повні скорбного чуття,
Орли за хмарами літамли
І ситих жаб уже не звали
З болот до вищого життя.

1905

[sonykot]

І на останок такий вірш пророчий

"Глузуйте, кпіть над рідною землею..."

Глузуйте, кпіть над рідною землею,
Вкривайте склом і терном нашу путь,
Вбивайте нас байдужістю своєю, -
Презирством діти вас уб'ють.

На батька син оганьблений не гляне,
Зречеться матері безтямної дочка,
І Гонти гнівний дух з могили встане,
І піде тінь Залізняка.

Даремно б ви упали на коліна,
Об землю бились би в тенетах каяття;
О, не простить вас гнівна Україна
За вік ганебного життя.

І в ранок той, коли ударять дзвони
І вас на суд народний приведуть,
Із тисяч уст розітнуться прокльони
І вам на голови впадуть.

[Korrrsar!!!]

Дата почти та же, да и слова те-же....

Гетьте, думи, ви, хмари осінні!

То ж тепера весна золота!

Чи то так у жалю, в голосінні

Проминуть молодії літа?

Ні, я хочу крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Жити хочу! Геть думи сумні!

Я на вбогім сумнім перелозі

Буду сіять барвисті квітки,

Буду сіять квітки на морозі,

Буду лить на них сльози гіркі.

І від сліз тих гарячих розтане

Та кора льодовая, міцна,

Може, квіти зійдуть – і настане

Ще й для мене весела весна.

Я на гору круту крем’яную

Буду камінь важкий підіймать

І, несучи вагу ту страшную,

Буду пісню веселу співать.

В довгу, темную нічку невидну

Не стулю ні на хвильку очей,

Все шукатиму зірку провідну,

Ясну владарку темних ночей.

Так! я буду крізь сльози сміятись,

Серед лиха співати пісні,

Без надії таки сподіватись,

Буду жити! Геть думи сумні!

[2 травня 1890 p.]

[sonykot]

Є й таке

"Українське військо, мов з могили встало..."

Українське військо, мов з могили встало,
Загриміло в бубни, в сурмоньки заграло,
Розгорнуло прапор сонячно-блакитний...
Прапор України! Рідний, заповітний!

Вільну Україну не скують кайдани:
В обороні волі наше військо встане,
Заревуть гармати, закричать шаблі, -
Не дадуть в наругу рідної землі.

Від дощу, від грому оживе руїна,
Зацвіте квітками вільна Україна,
Творчий Дух народу із могили встане,
І здивують всесвіт лицарі-титани.

1917

[ch2000]

Аж мурашки по шкірі.

[Stone]

Зима, метель, и в крупных хлопьяхПри сильном ветре сне валит.У входа в храм одна, в отрепьях,Старушка нищая стоит...И милостыни ожидая,Она все тут с клюкой своей,И летом, и зимой, слепая...Подайте ж милостыню ей!Сказать ли вам, старушка этаКак двадцать лет тому жила!Она была мечтой поэта,И слава ей венок плела.Когда она на сцене пела,Париж в восторге был от ней.Она соперниц не имела...Подайте ж милостыню ей!Бывало, после представленьяЕй от толпы проезда нет.И молодежь от восхищеньяГремела «браво» ей вослед.Вельможи случая искалиПопасть в число ее гостей;Талант и ум в ней уважали.Подайте ж милостыню ей!В то время торжества и счастьяУ ней был дом; не дом — дворец.И в этом доме сладострастьяТомились тысячи сердец.Какими пышными хваламиКадил ей круг ее гостей —При счастье все дружатся с нами;При горе нету тех друзей...Святая воля провиденья...Артистка сделалась больна,Лишилась голоса и зреньяИ бродит по миру одна.Бывало, бедный не боитсяПрийти за милостыней к ней,Она ж у вас просить стыдится...Подайте ж милостыню ей!Ах, кто с такою добротоюВ несчастье ближним помогал,Как эта нищая с клюкою,Когда амур ее ласкал!Она все в жизни потеряла!О! Чтобы в старости своейОна на промысл не роптала,Подайте ж милостыню ей!

Кстати Валерия шикарно спела

[ch2000]

Stone переформатуйте, бо важко читати.

ЗІ І з Тараса уривок зовсім в тему подій-

У всякого своя доля
І свій шлях широкий,
Той мурує, той руйнує,
Той неситим оком
За край світа зазирає,
Чи нема країни,
Щоб загарбать і з собою
Взять у домовину.

[Абориген]

Нехай гнеться лоза,
Куди вітер пігне,
Не печалить вона

Ні тебе, ні мене.
Може, й тяжко її,
Може, й спина болить,

Але буря її
З корінця не звалить;
На болоті росте,
І слабая сама –
Вона гнеться собі,
Бо в ній сили нема;
Вона гнеться собі,
І так вік прожиє,
І без слави, в багні,
Як трава, зігниє.
Як трава, осока,
Зігниє у багні, –
І хіба лиш комар
Заспіває по ній…
Нехай гнеться лоза,
А ти, дубе, кріпись,
Ти рости та рости,
Не хились, не кривись;
Ти глибоко углиб
Твердий корінь пусти,
Гілля вгору розкинь,
Ти рости та рости!
І до пекла дістань,
І у пекло заглянь,
І до хмари дістань,
І на небо поглянь.
І весь світ обдивись,
І усе розпізнай;
І що доброго є,
Ти у себе впивай.
І у силі, в добрі,
Як скала, затвердій
І, як бог світовий,
На сторожі ти стій;

І пташки світові
Защебечуть тобі,
І співак відпічне,
Заспіває тобі…
А як буря лиха
Тебе з місця зіб’є
Або хмара-гора
Тебе громом уб’є –
Світ почує ту смерть,
І повітря здрижить,
І ліси загудуть,
І земля задвижить;
І пташки пролетять,
Спогадають тебе,
І співак перейде,
Не забуде тебе!
16 окт[ября 1859].

[Korrrsar!!!]

Ну, не стихи....душу все равно цепляет...

[Абориген]

ЗІ І з Тараса уривок зовсім в тему подій-

Суть тієї держави не міняється з плином сторіч...

[Абориген]

Зима, метель, и в крупных хлопьяхПри сильном ветре сне валит.

Кстати Валерия шикарно спела

Не знаю, как спела Валерия, но музыка - Алябьева! (того, что написал шедевр "Соловей")

[Абориген]

Народе мій, замучений, розбитий,
Мов паралітик той на роздорожжу,
Людським презирством, ніби струпом, вкритий!
Твоїм будущим душу я тривожу,
Від сорому, який нащадків пізних
Палитиме, заснути я не можу.
Невже тобі на таблицях залізних
Записано в сусідів бути гноєм,
Тяглом у поїздах їх бистроїзних?
Невже повік уділом буде твоїм
Укрита злість, облудлива покірність
Усякому, хто зрадою й розбоєм
Тебе скував і заприсяг на вірність?
Невже тобі лиш не судилось діло,
Що б виявило твоїх сил безмірність?
Невже задарма стільки серць горіло
До тебе найсвятішою любов'ю,
Тобі офіруючи душу й тіло?
Задарма край твій весь политий кров'ю
Твоїх борців? Йому вже не пишаться
У красоті, свободі і здоров'ю?
Задарма в слові твойому іскряться
І сила, й м'якість, дотеп, і потуга,
І все, чим може вгору дух підняться?
Задарма в пісні твоїй ллється туга,
І сміх дзвінкий, і жалощі кохання,
Надій і втіхи світляная смуга?
О ні! Не самі сльози і зітхання
Тобі судились! Вірю в силу духа
І в день воскресний твойого повстання.
О, якби хвилю вдать, що слова слуха,
І слово вдать, що в хвилю ту блаженну
Вздоровлює й огнем живущим буха!
О, якби пісню вдать палку, вітхненну,
Що міліони порива з собою,
Окрилює, веде на путь спасенну!
Якби!.. Та нам, знесиленим журбою,
Роздертим сумнівами, битим стидом,—
Не нам тебе провадити до бою!
Та прийде час, і ти огнистим видом
Засяєш у народів вольних колі,
Труснеш Кавказ, впережешся Бескидом,
Покотиш Чорним морем гомін волі
І глянеш, як хазяїн домовитий,
По своїй хаті і по своїм полі.
Прийми ж сей спів, хоч тугою повитий,
Та повний віри; хоч гіркий, та вільний,
Твоїй будущині задаток, слізьми злитий,
Твойому генію мій скромний дар весільний.
Д[ня] 20 липня 1905
***

[Stone]

Stone переформатуйте, бо важко читати.

-

ок

Зима, метель и в крупных хлопьях
При сильном ветре снег валит,
У входа в храм одна в лохмотьях
Старушка нищая стоит.
И подаянья ожидая,
Она всё тут с клюкой своей.
И летом, и зимой босая,
Подайте ж милостыню ей.
О, дайте милостыню ей.

Сказать ли вам, старушка эта
Как двадцать лет тому жила,
Она была мечтой поэта
И слава ей венок плела.
Когда она на сцене пела
Париж в восторге был от ней,
Она соперниц не имела,
Подайте ж милостыню ей,
О, дайте милостыню ей.

Бывало, после представленья
Ей от толпы проезда нет,
И молодежь от восхищенья
Гремела "Браво" ей вослед.
Какими пышными словами
Кадил ей круг её гостей.
При счастье все дружатся с нами,
При горе нету тех друзей.
При горе нету тех друзей.

Судьба и воля провиденья,
Артистка сделалась больна,
Лишилась голоса и зренья
И бродит по миру одна.
Бывало, нищий не боится
Прийти за милостыней к ней,
Она ж у вас просить стыдится,
Так дайте ж милостыню ей.
О, дайте милостыню ей.

Не знаю, как спела Валерия, но музыка - Алябьева! (того, что написал шедевр "Соловей")

Дык стихи тада Пьер Жана де Беранже

[Абориген]

ок


Дык стихи тада Пьер Жана де Беранже

В переводе Ленского

[sonykot]

Оце навіть незнаю, тілки-но натрапила, це мабуть доля , Ольжич ( син Олеся)

"Здригаюся і залишаю форум..."

Здригаються і залишаю форум,
Де гурт сенаторів, пурпури тог рвучи,
Готовий ворогові винести ключі,
Віддати місто на ганьбу і сором.

За мурами ж, де легіон табором,
Усміхнене юнацтво уночі
Лаштує шоломи, підв'язує мечі
І позира на Курію з докором.

1932

[Циник]

«Оточили наш дім щури,
гади сіли на наші землі.
Роз’їдають вишневі сади
чорно-жовті смугасті черви.

Україна кайдани рве,
кращі хлопці стають до зброї.
Лютим звірем душа реве,
не бояться вогню герої.

На порозі стоїть орда,
сусід риє нам всім могилу –
Ми покажем всю міць і силу,
ми покажем, що Русь жива!

Розлилася в крові війна.
Нам вітання прислав диктатор. -
Ми на згарищі його зла
жовто-синій піднімем прапор!

Тепер наша прийшла весна,
наша воля тепер настала.
Україна цвіте, жива.
Довго рідна на нас чекала»

[Абориген]

На прю!


На прю! Без ляку і зневіри
За правду, волю, за наш край!
Перелили вже бузувіри
Скорботи чашу через край…
Повсюди чад, а ворог лютий
Пекельні бенкети справля,
Гнітить скрізь сили неокуті
І точить мозок, наче тля.
Нас мало, друже, але сила
У нас в правдоті наших дум,
Понесемо ж ми гордо, сміло
На панський регіт і на глум
Новий псалом живого слова,
В йому не неприязнь стара,
А світло лагоди, любові,
Братерства, волі і добра!
Угору стяг! Хай кат шаліє,
Хай стисне нас, але на мить,
Бо іскру ту святу, що тліє,
Несила ворогу згасить.
Вона з’єдна нас всіх докупи,
Омочить слово у крові, —
І на замученії трупи
Повстануть мучені нові!
На прю ж! До смерті,
до загину —
Немає викруту, нема!
І як хто з нас на крок
одлине, —
Хай буде проклятий всіма!
[1876]

[ch2000]

Протекла мов кров з ножа
По степу тонка межа:
Ліворуч битва, а справа бій,
Чигає смерть у далі голубій
Ми йдемо – одна сім'я,
Сто бійців і з ними я.
І день за днем, за разом раз,
На сто бійців – один наказ.
Степ гуде, луна гримить
Не спиняй ходи й на мить.
Наш шлях тяжкий, та треба йти,
Ліворуч я, а справа – ти.
День за днем, хто знає, де,
Був наказ – і сотня йде.
І день за днем, за разом раз,
На сто бійців – один наказ.
По піску пустих узбіч
Ми йдемо у темну ніч.
Крізь вогонь і куль політ
Крізь вугілля і крізь граніт
Ми йдемо – одна сім'я,
Сто бійців і з ними я.
І день за днем, за разом раз,
На сто бійців – один наказ.
З рубежу і на рубіж
З роздоріж до роздоріж
І так далеко твій рідний дім
Кохана жде тебе у нім
Навмання нас доля б'є
Вчора був, сьогодні є,
А завтра хтозна, що буде там...
За Батьківщину життя віддам...
Завтра я, а потім ти
Хтозна як, та треба йти
До бою зброю, смерть ворогам!
Нема спочинку моїм ногам...
Ми йдемо – одна сім'я,
Сто бійців і з ними я.
І день за днем, за разом раз,
На сто бійців – один наказ.
Люба, чуєш, ти не ридай!
Він не вмре за рідний край!
Хай гине ворог за наш Донбас,
Дорога дальня чекає нас.
Ми йдемо – одна сім'я,
Сто бійців і з ними я.
І день за днем, за разом раз,
На сто бійців – один наказ.

(с)Олекса Негребецький