Духовні феномени та репресивна традиція Церкви: XXI сторіччя
Духовні феномени та репресивна традиція
Церкви: XXI сторіччя.
Анатема та звинувачення в «єресі та чаклунстві» як засіб боротьби з інакомислячими та інаковіруючими, здавалося б, назавжди відійшли в минуле, принаймні, у цивілізованих демократичних суспільствах. Попри це, прикрий рецидив цього середньовичного явища стався у дніпропетровській «церкві» «Вогонь Пробудження»: пастор Костянтин Максимов 23.10.2005р. «Владою церкви» виголосив поіменну анатему на групу вірянок, які розповсюджували вчення не узгоджене з пастором. Делікатність ситуації полягає в тому, що «Вогонь Пробудження» відноситься до так званого «руху оновлення», прихильники якого вірять у можливість отримання видінь, пророцтв та об’явлень безпосередньо від Бога й сьогодні. Сам пастор Костянтин повчав своїх вірних «дослухатися голосу Божого». За свідченнями віруючих, йому дуже подобалося отримувати «пророцтва» про велике й славетне майбутнє Церкви «Вогонь Пробудження» й особисто пастора Костянтина. Аж ось сталося непередбачене: одразу чотири жінки після тривалих молитов та духовних практик начебто отримали об’явлення, зміст якого аж ніяк не узгоджувався с проповідями пастора Костянтина. Об’явлення, яке в досить жорсткій формі звертало увагу на кризовий стан, в якому опинилася сьогодні церква «Вогонь Пробудження».
«Ви забули Мене у розкошах та добробуті, служите не Мені, але собі. Як примхливі діти, звертаєтесь до Мене лише за новими речами й іграшками» - проголошувало нове пророцтво, заохочуючи до покаяння й оновлення духовного життя. На жаль проповідник оновлення пастор Костянтин не знайшов на це більш нової відповіді ніж церковна анатема. Того ж дня його заступник, другий пастор Микола Олексієнко викриваючи в своїй проповіді «єретиків», припустився публічних образ інших церков та релігій.
Цей випадок тим більш засмучує не лише тому, що відбувся у країні, яка прагне до Євроінтеграції та розбудови правового, плюралістичного суспільства, але і тому, що стався в спільноті, яка до цього декларувала себе, як прогресивна, вільна від старих забобонів та теократичного диктату церква. Що ж, цей досвід підкреслює, що справжні свобода і толерація не виховується ані за один, ані навіть за чотирнадцять років.
Пастор Костянтин Максимов у своїх публічних виступах неодноразово підкреслював необхідність провести віруючих у всі ешелони влади та місцевого самоврядування. Цікаво, як будуть забезпечувати свободу совісті люди, що мислять категоріями «єресь», «духовне чаклунство», «анатема» і «влада церкви»? Як будуть забезпечувати свободу віровизнання люди, впевнені, що «в Православ’ї насіння життя змінюється на мертве насіння облуди» (пастор Микола)? І як на країну, очолювану такими поводирями, дивитимуться у Європейському співтоваристві?
І невже «влада Церкви» була надана їй Небом не для проповіді любові до ближнього та духовного самовдосконалення, а для придушення такої проповіді і захисту окремими особами своїх суто матеріальних надбань та права на моральні вади?
Bookmarks