23 ЛЮТОГО - СВЯТО ОКУПАНТІВ
ЧОМУ Я НЕ СВЯТКУЮ 23 ЛЮТОГО
1. 23 лютого ніякої знаменної події не відбулося. Декрет про створення так званої „робітничо-селянської красної армії” Лєнін ухвалив 15(28 ) січня 1918 року. Чому більшовицька пропаганда впродовж усіх років свого існування наполягала з упертістю дятла саме на 23 лютого, мені абсолютно невідомо. Може, мають рацію антисеміти, коли кажуть, нібито на 23 лютого 1918 року прийшлося єврейське свято Пурім (цікаво, що за старим стилем 23 лютого – це 8 березня)? Але зараз не про це. Зараз про те, що всі вигадки советського агітпропу за приводом „героїчних боїв під Псковом і Нарвою”, „відсіч німецьким загарбникам” „щойноствореними частинами красної армії” є таким голим мітом, що його годі й коментувати. Якщо, приміром, 9 лютого красна армія мародерствувала в захопленому нею Києві, то як вона могла виникнути на 14 днів пізніше? До речі, дехто в більшовицькому керівництві розумів глупство такого стану речей: у 1930-і роки побутувала ідея про перенесення свята на літо. Але не ризикнули – більш до вподоби, далебі, прийшлося вигадувати різноманітні байки. Наприклад, що саме в цей день, 23 лютого, почали формуватися найперші загони красної армії. Або, що на цей день випав пік ентузіязму серед добровільно бажаючих записатися до її лав. Або, що напередодні цього дня Лєнін буцімто звернувся до колишніх царських генералів („воєнспеців”), що вони стали перевертнями, перейшли на службу більшовикам і саме завдяки ним німцям 23 лютого 1918 року дали відсіч вже „по-дорослому”. Але, як читач прекрасно розуміє, все це вигадки, шиті білими нитками, і нічого, крім реготу, викликати вони не можуть.
2. 23 лютого нав’язала злочинна комуністична влада.
Отже, зрозуміло, що ніякої знаменної події на 23 лютого, зокрема військової, ніколи не припадало. Але терористичному більшовицькому режимові конче була потрібна якась пропагадивна дата. Цю дату свавільно встановили на 23 лютого. Сподіваюся, що більшовицька система почила в бозі, але не почили її вигодованці, не почили виплекані нею стереотипи. Й посьогодні в Україні нам, українцям, підносять цю дату в якості вже нібито „позаполітичного” „свята чоловіків”, невтрального „Дня Захисника Вітчизни”. Я жодною мірою не проти Дня Захисника Вітчизни – честь такому захисникові й пошана! Але якщо цей день призначається на старе комуністичне свято, природно виникають певні непрості запитання – чому, по-перше, саме на цей день, з якою метою? Чи немає в нас інших днів, гідних підпасти під дату цього свята? (А що такі дні є, ми побачимо далі.) І якої Вітчизни – адже 23 лютого було саме советським святом, значить непрямо, але тут розуміється небіжчик СССР? До речі, саме советська армія була покликана, за теорією, захищати це державне утворення, але саме ж ця армія ганебно здала його 1991 року, незважаючи на присягу, яку кожний військовослужбовець складав на вірність саме цій державі. Так що „захисники” виявилися не такими вже й захисниками.
Отже, як би там не казали, як би не виправдовувались, що цей день не має жодного політичного сенсу, але дозвольте мені не погодитися – це традиційний день советської армії, бойового авангарду більшовицького режиму, який...
3. Більшовицький режим за допомогою красної /советської/ армії ніс в Україну на своїх багнетах смерть, голод, руїну, зневагу до всіх людських та Божих прав.
Російські більшовики затакували кордони незалежної Української Народної Республіки у січні 1918 року, одразу по ухваленню Центральною Радою IV Універсалу про оголошення України самостійною державою. Це була цілеспрямована, відверта інтервенція. Більшовики навіть не приховували своєї мети під красивими словами – вони прагнули окупації України.
„Помните также, что так или иначе, а нам необходимо возвратить Украину России. Без Украины нет России. Без украинского угля, железа, руды, хлеба, соли, Черного моря Россия существовать не может: она задохнется, а с ней и Советская власть, и мы с вами” /з промови Л. Троцкого/.
Обізнаний читач, можливо, запитає: а як же право націй на самовизначення, що його виголосили більшовики щойно по захопленню влади в Петроґраді? А ось так. Для фінів – „право на самовизначення”, а для українців – „так або інакше необхідно повернути”. І повернули. Україна на довгі роки поринула в безпросвітну темряву жахливішого терору за всі будь-коли відомі людству.
„Ми увійшли у місто: трупи, трупи й кров…Тоді розстрілювали всіх, хто мав якийсь зв’язок із Центральною Радою, просто на вулицях. От і я мало не попав. Я врятувався випадково – в кишені знайшовся мандат за підписом Лєніна.” /зі спогадів Володимира Затонського, члена советських урядів України/
Додамо від себе, що в лютому 1918 року в Києві більшовики розстрілювали не тільки тих, хто був пов’язаний із Центральною Радою, а й тих, хто розмовляв українською або просто носив український одяг, або мав у себе в оселі на стіні портрет Тараса Шевченка. (Зауважимо, що просто на вулицях людей не розстрілювали не те що німецькі нацисти, але навіть і „червоні кхмери” в Камбоджі!)
Впродовж майже десятиліття більшовики встановлювали свій лад – за допомогою своєї „непереможної і леґендарної”, топили в крові виступи селян, відстрілювали найкращих представників нації: передусім інтеліґенцію, митців, церковнослужителів Української Православної Церкви. Спалювались книгозбірні, руйнувалися храми, натомість опліталися колючим дротом концтабори, в яких під дулами кулеметів нищилися всі незгодні з політикою „військового комунізму”. Особливу ненависть комуністи мали до християн.
"Мы ненавидим христиан. Даже лучшие из них должны быть признаны нашими врагами." /А. Луначарський, нарком освіти в більшовицькому уряді/
Але Совєти не могли приборкати Україну. Щороку в країні полихали сотні селянських повстань. Українські селяни за прикладом своїх завзятих предків-козаків і гайдамаків, брали в руки зброю та скеровували її проти людожерів з червоними зірками – комісарів, посадовців, агентів більшовицького режиму. Почасту селяни зорганізовували повстанські загони, навіть цілі армії, та йшли громити ненависних „комуняк”. Розмах селянського антибільшовицького руху опору в Україні досягнув такого масштабу, що навіть у Москві лякав новітніх червоних „хазяїв”.
„Коммуну, чрезвычайку, продовольственные отряды, комиссаров-евреев возненавидел украинский крестьянин до глубины души. В нём проснулся спавший сотни лет вольный дух запорожского казачества и гайдамаков. Это страшный дух, который кипит, бурлит, как сам грозный Днепр на своих порогах, и заставляет украинцев творить чудеса храбрости. Это тот самый дух вольности, который давал украинцам нечеловеческую силу в течение сотни лет воевать против своих угнетателей: поляков, русских, татар и турок и одерживать над ними блестящие победы. Только безграничная доверчивость и уступчивость, а также отсутствие сознания необходимости постоянной крепкой спайки всех членов государства не только на время войны каждый раз губили завоевания украинцев. Потому они рано утеряли свою «самостийность» и живут то под Литвой, то под Польшей, то под Австрией и Россией, составляя собой очень ценную часть этих держав”. /з промови Л. Троцкого/
Звичайно, селяни не в змозі були перемогти озброєну до зубів советську армію, яка подавляла їхні повстання за допомогою кулеметів, панцерних машин, гармат, а подекуди навіть летунства і отруйних газів. Але навіть перебите, знищене, знекровлене українське село лякало комуністів. І тоді проти України була застосована найстрашніша зброя – голодова блокада. Внаслідок штучно влаштованого Голодомору 1932-33 року вимерло від 7 до 10 мільйонів (!) українців. Етнічна, генетична, традиційна, моральна, демографічна база нації, джерело національної сили, кадрів була підірвана настільки капітально, що ми й посьогодні відчуваємо наслідки тієї катастрофи. Адже ми згубили майже весь свій потенціял, нащадки якого мали б тепер завзято стати за Українську Державу, нести в міста Українську мову, Українську культуру, займати місця в бізнесі, в політиці, в освіті, що їх сьогодні майже цілком віддано чужинцям, котрим глибоко плювати й на Україну, й на Український народ... І прислужилася до цього все та ж „непереможна й леґендарна” советська армія. Чи не вона забезпечувала вивіз збіжжя з України, охорону сховищ, за вкрадене звідки зернятко людину відправляли (в кращому випадку) на Біломорканал, чи не вона конвоювала ешелони „виселенців” (т.зв. „куркулів”), які мільйонами загинули за полярним колом, кинуті там без їжі, без потрібного одягу, без даху над головою? За що вшановувати таку армію? Таку армію можна хіба що закликати до покаяння – не більше. Але й не менше.
4. Советська армія була кузнею зрадників і перевертнів.
Советська армія в перші місяці війни з Німеччиною, в червні-серпні 1941 року втратила близько 3 мільйонів свого складу добровільно полоненими. Тобто то були люди, що перейшли на бік ворога зі зброєю в руках. Переважна більшість з них склала різноманітні протисоветські збройні формування у складі вермахту, або працювала в допоміжних частинах. Традицію зрадництва советська армія блискуче підтвердила під час подій 1991 року, коли майже весь її (за рідкісними виключеннями) офіцерський склад, плюнувши на присягу Советському Союзу, автоматично присягнув іншим державам, що утворилися на уламках „великого й непорушного”, в тому числі – Україні. Ясні, звичайно, якість цих військовиків, їхній моральний рівень. Про цих перевертнів, що, до речі, й досі керують Українськими Збройними Силами, писати годі. Саме їх існування викликає почуття, близьке до нудоти.
5. В Україні є своє Свято Захисника Вітчизни – 29 Січня.
Парадокс сьогоднішнього українського життя, крім всього іншого, полягає ще й в тому, що в державі на ментальному, знаковому рівні все перекинуто шкереберть, догори ногами. Нібито існує Незалежна Українська держава з усіма притаманними їй атрибутами та символами. Над містами й селами майорять синьо-жовті прапори, фасади адміністративних будинків і кабінети високого начальства прикрашають золоті Тризуби. Але вулиці скрізь і поруч носять імена тих, хто все життя своє боровся за те, щоби не було ані цих прапорів, ані Тризубів, ані самої Незалежної України. Але скрізь і поруч бовваніють пам’ятники найкривавішому людожеру ХХ сторіччя – Володимиру Ульянову-Лєніну та його поплічникам. Дивно, але пропозиції надати вулицям і майданам українських міст і сіл імена справжніх Героїв, тих, хто життя своє поклав за здобуття нашої Незалежності, хто ціною всього найціннішого, що тільки мав, боронив волю України на всіх відтінках суспільного буття – Симона Петлюри, Дмитра Вітовського, Євгена Коновальця, Степана Бандери, Андрія Мельника, Романа Шухевича, Дмитра Клячківського, тощо – викликають справжню істерику в українських місцевих владоможців. Виховані в советських партійних школах, вони можуть відважитися перейменувати вулицю на ім’я вірного московського ґауляйтера Щербицького або, щонайбільше, – на не менш вірного співця комуністичного режиму Олеся Гончара.
В цьому ж рядку і советські свята, за які чіпляються, як дурень за коцюбу. До речі, 23 лютого в якості свята було скасовано по 1991 року, а потім, за олігархічно-кримінального режиму Л. Кучми &Co, реанімовано як „День Захисника Вітчизни” на радість усього пенсійно-маразматичного російськомовного електорату президента-директора заводу. Українська армія й досі залишається осередком русифікації молоді, небоєздатним збіговиськом, структурою-жебраком. Такий стан буде тривати доти, доки вона не стане по-справжньому Українською, тобто матиме по-перше, Український дух, патріотичні кадри, виховані на традиціях Визвольних Змагань нашого народу впродовж всіх віків нашої історії, по-друге, власну, суто українську, обумовлену історичною необхідністю атрибутику: форму, статути, символіку, звання, звернення (ніяк не „товариш”!), нагороди, тощо. Без цього ми приречені, без цього армії нам не бачити, як своїх вух. І свята армійські мусять бути відповідними. Як День Захисника Вітчизни найбільше надається трагічне й водночас романтичне Свято – День Пам’яті Героїв Крут, 29 Січня. Саме ця подія, цей героїчний чин 300 юнаків-добровольців, що поклали свої молоді життя за волю України, в прямому сенсі пожертвували собою заради України і є тим приміром, з якого треба брати зразок справжньому Українцю, справжньому патріоту. Решта – балачки, решта – віджиле минуле. Годі вже чіплятися за старих комуністичних неборак, тендітні почуття яких дехто так боїться „образити” скасуванням їхніх „свят”. Вони не боялися в свій час вбивати нас, Українців, вони не боялися нищити нашу милу неньку-землю, – нічого з ними не станеться й зараз. Вони живучі, повірте мені.
Здається, я був достатньо аргументовним.
повний текст: http://ridnaukraina.com/view.aspx?ty...1&nid=98&id=90
Відповісти з цитуванням
Bookmarks