Христос - насправді арієць. Цебто - українець

[Lurga]

Деник, но почему именно арийцы, мать их? Были ж скифы, сарматы, ещё с полсотни народов... Обезьяны, опять же... Почему именно арийцы?

[Деник]

Lurga, арийцы выступают как предки белой расы в том числе скифов и сарматов. Я вообще то тоже не понимаю тяги к арийцам, хотя как их описывают так хочется быть похожим разным недоразвитым на них.

[Lurga]

Деник, а-а-а... Мощна идейка. То есть нацисты-христиане (странно звучит, но по-другому не скажешь ) христиане только во вторую очередь, так как Адам и Ева оказываются потомками арийцев. Мощно.

[Деник]

Lurga, по-моему одно к другому не имеет отношения. Христиане - деление по религиозному признаку.
Нацисты - по национальному.
Чесно говоря кто чьи потомки или предки может интересовать людей не уверенных в себе. Когда оцениваешь человека смотришь на него самого на его качества.
Если он дебил, моральный урод или еще что-то хоть он потомок арийцев, хоть атлантов, хоть еще каких нифилимов он все-равно дебилом или моральным уродом останется.

[Lurga]

Деник, ну, хохма-то в том, что тот же Джмиль называет себя при всём при том христианином. Дивные дела твои, господи.

[Деник]

Lurga, да пусть ребенок потешится
http://gorod.dp.ua/forum/viewtopic.php?t=6802&start=340

некоторые в детстве самолетами и крейсерами были.
Эти - арийцами, главное чтоб не Наполеонами и Гитлерами, Люциферами и Иудами.

2Dzhmil,
/// і лінґвістичні дослідження: українська мова ближче за всі інші арійські мови стоїть до древньої пра-індоевропейської мови, санскриту.///
Ржунимагу.
т.е. типа владимиры ясные-солнышки и прочие долгоруковы разговаривали на украинском???украинскому языку от силы лет 600,как впрочем и этносу образовавшемуся на территории украины и называющемуся - украинцы.
назовите мне хотя бы один литературный памятник написанный на этой самой пра-арийской мове.

[Dzhmil]

5. "Найважливіші фонетичні, граматичні та лексичні особливості української мови почали зароджуватися й розвиватися ще з XII ст.; у XIV-XVI ст. у своїй фонетичній системі, граматичній будові і словниковому складі вона вже сформувалася як окрема східнослов'янська мова — мова української нації, українська національна мова". Наведений пасаж і- з академічної "Сучасної української літературної мови" (Вступ. Фонетика. К., 1969, с. 10-11) відображає офіційно-науковий погляд на походження української мови.

[C.185]

6. Офіційність і "єдиноправильність" цього твердження не випадкова. "Початок утворення російської мови відноситься до кінця XII ст., коли на північному сході створюється сильне Володимиро-Суздальське князівство. (...). Початок української мови також пов'язується з кінцем XII ст., коли відбувається відокремлення північно-східної Русі від південної" (Ф.П. Филин. Происхождение русского, украинского и белорусского языков. Л. 1972, с.. 61). Виходить, якби не відокремилась північно-східна частина Русі, то не почала б формуватись українська мова, а точніше, мова, якою розмовляли на території Київської Русі, не трансформувалась би в напрямку майбутньої української мови.

Це рівнозначно абсурдному твердженню, що коли б не утворилася румунська мова, то на території колишньої метрополії Римської імперії не виникла б італійська мова, або, що коли б у Південній Африці не сформувалась мова африкаанс (бурська мова), то нідерландська мова, котра дала початок мові африкаанс у XVII столітті, так і застигла би на місці...

7. Зрозуміло також, чому офіційна радянська наука вважала за початок існування української мови XIV століття: саме тоді починається тріумфальна історія Московської держави.

Проте чимало авторитетних учених (Ф. Мікло-шич, А. Шляйхер, О. Бодянський, П. Житецький, О. Потебня та ін.) вважали, що українська мова виникла значно раніше XIV століття і бере свій початок зі спільнослов'янської мови. Академік А.Кримський писав, що українська мова уже в XI столітті існувала "як цілком рельєфна, певно означена, яскраво-індивідуальна одиниця".

Твердження про праруську мову — непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, — говорив Є.Тимченко. "Три східнослов'янські мови: українська, білоруська й російська — зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. "праруської" спільної мови ніколи не було" (І.Огієнко).

Подібно висловлюються й сучасні видатні учені. В "історичній науці не існує достатніх доказів існування єдиної руської народності", — пише історик-поліглот О.Пріцак.
Звертає на себе увагу те, що ніхто не говорить ні про спільнозахіднослов'янську, ні про спільнопівденнослов'янську народності і мови. Чому ж так настирливо говорять про спільносхіднослов'янську народність і мову? Чи не для того, аби за допомогою псевдоісторичних маніпуляцій довести, що українці — "молодший брат"?

В історіографії широко відома думка М.Маркевича, за якою великороси — народ, похідний від українців: український народ сформувався в незапам'ятні часи, а великоруський виник набагато пізніше з переселенців із території Русі-України, змішаних з угро-фінськими і тюркськими племенами. Такої думки дотримується чимало російських вчених. А славетний мовознавець князь Н.Трубецькой у 20-30 роках нашого століття називав росіян туранцями (тюрками), яких поєднує із слов'янами тільки мова.

[C.187]

8. Твердження чи хоча б припущення про давність української мови зразу отримували не тільки науковий, але й політичний присуд. Ще цар Олександр І звернув увагу на цитоване польським лексикографом Лінде висловлювання Л. Рурського щодо першості української мови серед слов'янських.

Теза С. Смаль-Стоцького про близкість української мови до сербської та її походження від праслов'янської одержала з боку польських, російських, а згодом і українських радянських лінгвістів епітет "націоналістично-фантастичної".

Відомо, що і лейтенант держбезпеки СРСР Кокостиков звинувачував академіка-поліглота "А.Кримського, ніби той "намагався довести історичну зверхність українців над росіянами і відсутність спорідненості між цими народами і мовами". Цікаво, що цей слідчий інкримінував би знаному російському академікові Н.Погодіну, який "відверто зізнавався, що малоруське і великоруське наріччя різняться між собою більше, ніж між іншими слов'янськими наріччями, і навіть відмовлявся вірити, щоб вони належали "до одного роду" (А.Кримський).

"Інородцями" спільно з євреями та іншими неросійськими народами трактував українців великодержавний політик П. Столипін.

У циркулярі 1910 року П.Столипін наказував не дозволяти створення товариств "інородницьких, у тому числі українських і єврейських, незалежно від цілей, які вони ставлять перед собою".

[C.188]

Хоча українці зараховувались до "єдиного" чи "триєдиного" російського народу, насправді їх ніколи не вважали рівними росіянам. "Нині, більше ніж будь-коли, — писав у 1847 році генерал-ад'ютант граф Орлов, — хочуть бути французи французами, германці — германцями, росіяни — росіянами і т.д. Це спрямування, з одного боку, вельми важливе, бо може зміцнити самостійність і силу народу, з іншого — породжує джерело внутрішніх заворушень, тому що, як пануючі племена піклуються про відновлення своєї народності, так рівно ж піклуються про це і племена підвладні: поляки хочуть бути поляками, малоросіяни — малоросіянами". Просто і відверто: це слова з проекту доповіді цареві Николаю І, отже, на широку публіку не розраховані. Нагадаємо, що за законами Російської імперії євреї могли проживати в Україні, але не мали права поселятися на російських етнічних територіях.

9. На питання: "Як говорили в Київській Русі?" академік В. Ключевський відповідав: "Так, як говорять малороси". За М. Максимовичем, говір руських князів тотожний говорові сучасного малоруського селянина Київщини. "У Києві XII-XIV століть говорили по-малоруськи, але з відомими відмінностями від малоруського наріччя Волині і Галичини; ця відмінність наріччя збереглась і до нашого часу", — писав В. Ягич.

Зауважимо, що між давніми русичами і сучасними українцями існує не тільки мовна, а й психо-характерологічна ідентичність, однаковість ментальності. "Українці були реальністю ще за

[C.189]

Київської Русі, інша річ, що вони ще не називалися українцями (як і стародавні англійці — англійцями, індійці — індійцями, німці — німцями),"— цілком слушно пише П.Кононенко, грунтуючись на народознавчому аналізі: хіба в "Повчанні дітям" Володимира Мономаха не відчувається у всій повноті так властива українцям "філософія серця", що її згодом науково осмислили Сковорода і Юркевич?

Із визнання етномовної безперервності на території Київщини від часу полян до наших днів (Л.Булаховський) логічно випливає твердження, що у майбутній Україні говорили майбутньою українською мовою. Що ж стосується писемності, то всі її пам'ятки створено "українізованою старо-слов'янщиною" (А.Кримський).

Ця українізованість місцями настільки помітна, що М.Драгоманов мав усі підстави сказати: "Слово" — перша українська дума, а плач Ярославни— пісня українки". А.Павловський з приводу іншої славетної пам'ятки писемності зауважив: "Читаючи історію літописця Російського преподобного Нестора, я в багатьох місцях відчував, що потрібно б знати мову малоросіян".

10. Мовна ситуація в Київській Русі, як і у всій тогочасній Європі, характеризувалася роздвоєністю. Освічені верстви населення користувались літературною мовою давньоболгарського походження, а решта членів суспільства — рідною руською мовою, точніше її територіальними діалектами.

Різниця між Руссю і Західною Європою полягала в тому, що давньоболгарська і руська мови були

[C.190]

близькоспорідненими: "Словенськъ языкъ и руськыи единъ єсть" (літописець Нестор). Це сприяло поширенню освіти, масштаби якої були на Русі більшими, ніж у латиномовній Західній Європі, і проникненню до книжної мови слів та інших елементів розмовної мови, тобто "українізації старо-слов'янщини".

11. "Українізована старослов'янщина" — давньоруська писемна мова поширювалась по всій території Київської держави. "А те, що в усіх монастирях колишньої Росії писали цією староукраїнською мовою, то в цьому немає нічого дивного, бо вся грамота у володінні Рюриковичів у середньовічні часи йшла з київських монастирів. Це ж бо була мова тогочасних культурних людей, як у 19 столітті російські дворяни вживали французьку мову замість рідної..." (Е.Ільїна).

Ця старослов'янська мова лягла в основу російської літературної мови, що було аргументовано доведено найвидатнішими дослідниками російської мови та її історії. "Батьківщина нашої великоруської літературної мови — Болгарія. Але утворилась вона у Києві, де відчувала вперше благотворний уплив народного середовища. Остаточно розвилась вона у Москві" (А.Шахматов). Природно, що "українізована старослов'янщина" на російському грунті піддавалась упливові ділового, розмовного та діалектного мовлення, тобто русифікувалась.

Українську вимову церковних текстів у Росії зберегли лише старообрядці-безпопівці (Б.Успенський).

[C.191]

12. Подібно розвивалась книжна мова і на Русі-Україні, де "старослов'янщина" зазнавала подальшої українізації. Це тривало аж до XVIII століття, в кінці якого на народно-розмовній основі почала формуватись нова українська літературна мова. (На західноукраїнських землях стара книжна мова затрималась довше, подекуди навіть до XX століття) . Основи сучасної загальнонародної української літературної мови остаточно було закладено в творчості Т.Шевченка.

А "сучасна російська літературна мова продовжує ніколи не переривану традицію літературної мови Київської, удільної і Московської Русі, тобто мови церковнослов'янської" (Б.Унбегаун).

Ось чому мова творів давньоруської писемності здається більше подібною до російської, ніж до української: їх зближують старослов'янські (давньо-болгарські) елементи. Відчуття "близькості" посилюється и через те, що давньоруські тексти здебільшого читають, озвучуючи букви по-російському, тобто так, як у сучасній російській мові, хоча існує більше підстав озвучувати їх по-українському.

13. Дещо спрощуючи проблему, можна констатувати, що сучасна літературна мова українців генетично пов'язана з розмовною (живою, народною) мовою Київської Русі, а літературна мова росіян — з писемною мовою Київської Русі, тобто перенесеною з Болгарії і "давньорусифікованою" (українізованою) в Києві церковнослов'янською мовою.

"За підрахунками академіків А.А.Шахматова і Л.В.Щерби, близько половини елементів сучасної

[C.192]

російської літературної мови — за походженням книжнослов'янські, генетичне пов'язані з південнослов'янською давньоболгарською мовою. Елементи східнослов'янські складають її другу половину. Важко сказати, чого більше в цій східнослов'янській половині сучасної російської літературної мови — українсько-білоруського чи власне російського, в усякому випадку дуже багато спільного східнослов'янського" (В. Журавльов).

Як бачимо, російська літературна мова дає більше підстав уважати її за "гібридну", "штучну", однак такими епітетами чомусь (зрештою, відомо чому) наділяється українська мова. Коли б відомий російський шовініст В.Шульгін був краще поінформований у цих питаннях, то саме російську, а не українську мову він назвав би "окрошкой с ботвиньйой". А взагалі, називати мови "гібридними", "неприродними", "головними", "другосортними" і т.п. можуть хіба що вчені, "котрі примішують до науки політику і котрі в храмі науки є не жерцями, а торжниками, що продаж і купівлю творять" (А. Кримський).

14. Останніми роками в Україні з'являються публікації, автори яких коренів української мови дошукують в індоєвропейській прамові. Поновлюються в обігу дослідження учених минулого століття (Е.Классен, А.Чертков, М. Красуський та ін.), за якими українська — одна з найперших індоєвропейських мов, а наш народ — один із найстаріших державних етносів. Поглиблюється вивчення спорідненості української мови з санскритом — літературною мовою індійських аріїв, котрі

[C.193]

декілька тисяч рогів тому проживали в північному Причорномор'ї.

Дослідниками доведено, що найдавніший шар "Рігведи" (бл. 4500 - 2500 p.p. до н.е.) — книги давньоіндійських священних гімнів, пов'язаний з територією на північ від Чорного моря.

Гіпотези такого типу заохочують до пошуків історичних витоків народу, до відновлення історичної пам'яті, стимулюють наукові дослідження, не кажучи вже про позбавлення народу від комплексу меншовартості і зміцнення національної гідності. Цілком природно, що вони викликають гнів і обурення тих, хто відмовляє українській мові та її носієві не лише в праві на власну історію, але й у праві на існування.

З огляду на це тут краще перебільшення чи навіть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може". Тим більше, що, як казав один славний філософ, є речі, в які неможливо повірити, але нема речей, яких не могло б бути.

[C.194]

//В. Іванишин, Я. Радевич-Винницький Мова і нація. –Дрогобич: Вид. „Відродження”, 1994. -С.184-194.

http://www.geocities.com/ua_ukraine/ukr560.html

[Lurga]

відсутність спорідненості між цими народами і мовами

Маладца лейтенант...

На питання: "Як говорили в Київській Русі?" академік В. Ключевський відповідав: "Так, як говорять малороси".

Это тот самый Ключевский, о котором мелькало, что он фальсификатор?

Твердження про праруську мову — непотрібна і шкідлива гіпотеза, котра тільки заплутує історію української мови, — говорив Є.Тимченко.
"Три східнослов'янські мови: українська, білоруська й російська — зростали незалежно одна від одної, як мови самостійні, і т. зв. "праруської" спільної мови ніколи не було" (І.Огієнко).

А кто такие эти два благородных дона?

Поглиблюється вивчення спорідненості української мови з санскритом — літературною мовою індійських аріїв, котрі декілька тисяч рогів тому проживали в північному Причорномор'ї.

Вы не Овидия имеете в виду?

З огляду на це тут краще перебільшення чи навіть помилка, ніж українофобський штамп типу "не було, нема і бути не може".

В контексте написанного имеет смысл говорить "арійськофобський".

[mann]

Ряд галилеяне - галлы - галичане наводит на размышления.
Почему в списке отсутствуют Галактика и Галапагос?

Или вот Кана Галилейская. Это же явно от Канады! При чем тут Канев?

[Harald]

А Триполи основали трипольцы...

[Dzhmil]

А кто такие эти два благородных дона?

Іван Огієнко - митрополит Української Православної Церкви, автор перекладу Євангелії на сучасну українську мову.
Євген Тимченко - лінґвіст, професор філології Київського Університету.
Ключевський - відомий російський історик.

[Lurga]

Dzhmil, благодарю, насчёт Ключевского я немножко в курсе. Насчёт митрополита -- не показатель. Ну а профессор филологии -- это профессор филологии.

[Dzhmil]

насчёт Ключевского я немножко в курсе.

Щось не схоже.

[Lurga]

Dzhmil, ну, извините.

[Nitay]

Nitay, тільки не кажіть, що ви думаєте ніби на аватару я помістив свій портрет

Нет, думаю, что портрет не Ваш, но атрибутика есть атрибутика.
Зачем христианину винтовка?

[Lurga]

Nitay, извечный принцип христиан -- мочи всех подряд, а бог разберётся.

[Nitay]

Nitay, извечный принцип христиан -- мочи всех подряд, а бог разберётся.

Наверное в Библии написано? Я не встречал.

[Lurga]

Nitay, приписывается некому прелату, руководившему в каком-то бородатом веке разносом альбигойцев. Люди вообще творчески подходят к первоисточникам, Вы не находите?

[Yar]

Первинне значення слова “Христос” — захисник, спаситель. Воно походить від бореальних коренів “хрс”-“крс” (хороший, красивий, світлий, русий, свій) і “ст” (сталий, стійкий, стабільний, сталевий). Тому “хрс”+”ст” = “хрест”, що означає “твердиня свого-світлого-хорошого-чистого”. “Красне сонечко” завжди добре, хороше, красиве, своє. Знак Хорса-сонця — хрест.

Превосходно!
Я таким же методом могу доказать, что корвет (довольно крупный боевой корабль) делается из коры и ветоши