Допис від
Dzhmil
Квітневої Великодньої ночі я йшов до храму Святих землі Української в Дніпропетровську, який знаходиться поруч із великим цвинтарем на лівому березі Дніпра в районі житлового масиву Клочко. Аби скоротити шлях, я йшов навпростець, через ту захаращену місцевість, що колись замислювалася в якості парку, але межа між парком і цвинтарем поступово затерлася і тепер гаражі, парк, кладовище – все разом складає доволі химерний комплекс. Ніч була пречудова – тиха, свіжа, волога. Вже розквітли абрикоси, їхні пахощі надавали повітрю трунок, що його просто неможливо описати словами. Жодної людини, жодного звуку, лише темрява та зорі над головою. Утім, відсутність людей, близькість могил, свіже повітря, якщо чесно, мимохіть примушували прискорити ходу. Я не великий любитель прогулянок по цвинтарях глупої ночі і хоча розумію, що мертвяки – народ спокійний і не любить дарма бешкетувати, але якесь непевне почуття все ж таки десь в глибині душі неприємно ворушиться.
Але скоро я побачив за деревами вогники свічок: то стояли люди біля храму, чекаючи на священика. Тривожне почуття вмить зникло, на душі стало якось тепло і спокійно-радісно. Храм той – невеличкий, оточений з усіх боків деревами – нагадував острівець світла серед нічної чорноти й мороку, він вабив до себе, наче оаза в пустелі, він видавався тим самим місцем, де немає ані жаху, ані загрози, де весело, святково і лагідно. І, що цікаво, так воно було й насправді. Люди, які прийшли в цю велику ніч до храму, були настроєні винятково доброзичливо, обличчя їх світилися добром і привітністю. Навіть п’яних я тоді не примітив – на жаль, в нас «модно» починати розговлятися вином і горілкою ще до освячення або просто перед храмом...
І тут раптом я наскочив на щось жахливе.
Десь у сотні метрів до освітленого храму я побачив чорне, велетенське марево – якусь бетонну споруду, що височила над невеличким пустим, голим майданчиком. Це був начебто уламок якоїсь кривобокої стіни, в якій хтось прорізав великий отвір, скорше порожнину в вигляді диявольській кабалістичній пентаграми – п’ятикутної зірки. Ця п’ятикутна дірка з гострими краями вишкірялася в ночі на тлі кладовища, наче пащека злого зубатого звіра з темряви. Навряд чи можна було вигадати більш разючий контраст між світлим, приязним острівцем навколо храму під хрестом і цією темною, неосвітленою примарою з пекла під символом древніх чорнокнижників і відьом! В цей час, у цей самий момент, напевно, не було на сто кілометрів навколо місця більш порожнього, мертвого, спустілого, закиненого, забутого Богом і людьми, воістину жахливого і проклятого, ніж це диявольське капище.
Звичайно, це був монумент на честь «перемоги в великій вітчизняній війні» чи «воїна-визволителя», чи чогось на кшталт того. Я побачив і відчув глибоку символічність подібного контрасту: ніби хтось навмисно звів поряд Світло і темряву, Добро і зло, Життя і смерть, Христа і люципера, аби показати нам, людям всю різницю між ними. І наскільки спустілим і спорожнілим, безрадісним і безнадійним було сатанинське капище, збудоване проклятими Богом комуністами, настільки радісним, світлим і надійним був християнський храм, оточений вірними християнами...
І ось що вражає: комуністи вважали, що їхня влада буде безкінечною, а слава їхніх діянь залишиться вічною. Вони навіть біля своїх капищ запалили вогні, які так і назвали - „вічними” (бо не розуміли: вогонь вічний є лише в одному місці - у пеклі). Але ті вогні зникли, як примара, а маленькі вогники церковних свічок продовжують світити в темряві ночі. Помре останній комуніст, зникнуть з обличчя Землі диявольські монументи й пам’ятники, розсиплються на порох і заростуть лободою, але все так будуть стрічати Світле Воскресіння Христове добрі люди, твердо знаючи, що Той, Хто вмер і воскрес за наші гріхи, і є справжньою і останньою Перемогою.
А шо, им же никто не говорил, что этого делать нельзя!
Ваші права у розділі
Відповісти з цитуванням
Bookmarks