Музей Українського Голокосту

[скоро буду]

Harald, может ты хочешь сказать, что UK - это тоже, что и RU ?

[Harald]

скоро буду, ты меня на понт не бери! Речь идет о раскладке алфавита

[скоро буду]

Harald, тебя ? На понт ? Я ? Шо я - враг своему здоровью ?

[Dzhmil]

UK - это тоже, что и RU

Всі едуковані люди знають, що це не одне й те саме, бо UK - це United Kingdom, тобто добра стара Англія, а RU - це і є наша Рідна Україна http://RidnaUkraina.com

[Harald]

UK - это тоже, что и RU

Всі едуковані люди знають, що це не одне й те саме, бо UK - це United Kingdom, тобто добра стара Англія, а RU - це і є наша Рідна Україна http://RidnaUkraina.com

Dzhmil,

[Aphelion]

Dzhmil, Несомненно — Ваше странное мировоззрение выдаёт в вас скрытую ликантропию и склонность к дальним поездкам.

[Dzhmil]

1. Голодувати ми почали відразу після розкуркулення, як забрали тата у 1931-му. (Він так ніколи і не повернувся.) Я, тринадцятирічний, мав перед собою весь білий світ. Де мене тільки не носило! Поля, ліси, городи – все було моє власністю! Бігав поміж трупів знайомів селян, родичів, але це страхіття мене не чипало... Одного разу угледів жінку. Її живою кинули у яму. Там вона розплющила очі, стала дивитися на мене. Я гукнув жінку, що йшла по дорозі. Витягли. Після цього вона ще прожила років 50.
Якось сусідка зустріла маму і, кивнувши на нас, каже:
– Ой, кума Маріє, залиш одного або двох, а тим – “вечная память”!
– Та що з вами, кума? – заплакала мама. – Ось на руці п’ять пальців – який рубати?..
...Поки що нам дозволили жити у своїй хаті. Восени зявилися “буксири”. Двері зламали, бо мама їм не відчиняла; повикидали нас усіх у багнюку, мов жабенят, а сусідам наказали, щоб нас до себе не пускали на ніч. Стали жити під копицею соломи. Коли зовсім похолодало, зайняли чужу хату. Вона стояла порожня – колишні господарі, їх було 10 душ, вимерли...

...А хто були ті активісти? Двійко колишніх злодіїв, ночами ходили на большак грабувати людей; наш сусіда – вкрав нашого коня і продав; ще двійко ледарів не просихали від горілки – отакі були ті активісти!..

(Масьян Амвросій Сидорович, м. Бершадь, Вінницька обл.)

2. ...Вдиралися серед ночі дядьки у шкірі, хапали, вязали чоловіків, жбурляли на хуру і везли на станцію Інгулець... Саме тоді я побачила на станції кілометрові бурти пшениці просто неба. І це зерно горіло. Зерно горить, а охоронець доглядає його, щоб ніхто і жменьки не взяв.

Якось з голоду наїлася грибів з берези, і мені так стало погано, почала втрачати зір. Волаю на всю вулицю! Добре, що сестра поверталася від брата з кринкою молока. Після кількох ковтків мені розвиднілося.

Страшні були часи... Ледве смеркалося – всі сидять по хатах: по темних кутках сидят людожери, накидають на шию зашморг – і забивають на мясо. Бувало, йдеш повз цвинтар, сидять люди біля ям – домирають, щоб вже впасти в яму, щоб ґави та собаки тіло не таскали.

Нашого сусіда Михайла вже кинуто було в яму. Він там полежав, та потім, зібравши сили, виліз на сонце. Тинами дістався сільради, став просити хліба за добру роботуу колгоспі.

Рахівник покрутився, а потім таки сказав:
– Тебе вже нема у списку живих. Ти мертвий, а мертві не їдять.

Я вижила випадково. Спало мені на думку навідатися до сестри Люби, у село Котовське. Там знаходилася єврейська колонія (35-та дільниця), і люди там не голодували, бо, казали, євреям допомагала якась американська фірма – чи то “Агрожой”, чи “Агроджой” [скоріше за всього “Джойнт” – МК].

(Шинкаренко Марія Андріївна, м. Запоріжжя)

3. В нашем селе Винницкие Ставы (Киевщина) от голода умерло тридцать процентов моих земляков, а в селе Коваливка, слышал, умерла половина жителей.

Я в начале 1933 учился на подготовительных курсах в Коваливке, в ФЗУ, так там учащихся, которые покрупнее, заманивали конфетами в пустые дворы и резали.

Мы ходили всегда вчетвером. Однажды видим, на дороге лежит лошадь, уже раздутая… Три человека разделывают её топорами. Один мужик, лет сорока, увидев нас, подошел к нам наперерез, просит:

– Ребятки, дайте прикурить.
– У нас нет спичек.
А он идет.
Мы дёру... Он остановился, матюкнулся и сказал:
– Догадались, сучьи дети!
(Рихтик Т.М., с. Новопавловка, Киргизстан)

4. Ми жили у місті Вінниці... Голодні люди, мов черви, копалися у конячому гною, промивали його, як ото промивають золотоносний пісок, – вибирали з навозу цілі зернини, а потім те зерно їли!..

Дехто з тих нещасних ночував у тих кучугурах навозу, бо він гріється, “горить”, і люди вкладалися в ньому спати, та, бува й засинали в багні навіки.

...Тим часом у крамницях від горілки полиці гнулися! І дешева горілка. Це ж на неї переводили зерно пшениці...

(Сушко Антоніна Кузьмівна, м. Ромни, Сумської обл.)

5. Ми з мамою жили у селі Маячка Нехворощанського району (наразі Новосанжарського). Колективізація прямо нас не торкнулась, але ми сприймали її, як злий фатум. Цих активістів, котрі нишпорили по дворах, ми боялися.

Улітку 1932 всіх вигнали на роботу в поле нагаями. Мене вдарив, щоб йшла хутчіше на силосні ями зелень трамбувати; стьобнув так, для розваги, а я від страху годна була йти куди завгодно. Ми почали відчувати голод вже наприкінці 1932... Весною 33-го голод почався повальний. Коні падали на дорогах (я носила їм води – може, підведуться!) Та де там... Налітали голодні люди з сокирами, від нещасної скотини лишався тільки вологий слід.

Мама порадила мені піти у колгоспні дитяча ясла, може, приймуть. Дітей до року там підгодовують: суп з макухи, іноді пекли деруни з картоплі. Пішла. Прийняли санітаркою. Відверто кажучи, була звичайною прибиральницею – возила мертвих дітей на цвинтар. Мені було 13, старшій няні 17. Ми складали холодні кісточки дітей на тачку і удвох везли ховати. Запам’ятався кінець травня. Сонечко, вітерець віє... Вирішили навідатися до Прудивусів – там була дівчинка 6 років, сьогодні не прийшла до ясел. Зайшли у хату – всі мертві!..

Не взяли дівчинку на тачку, закопали біля хати.

...Мій дядько, мамин брат Ісіп Логвин Іванович, прийшов до нас на Паску. А ми з мамою перед цим сховали до свята чотири маленьких балабушки з ячменю та макухи. Ми не пригостили дядька цими булочками. Він пішов від нас і помер. Також померли всі його онуки, зять.

На нашій вулиці жінка зарізала свою дітину і вирішила вимити тіло на річці – в Маячці річка Оріль протікає... Тут її й побачили.

(Наталка, м. Львів)

6. Курская область от нашего села была в 15 километрах, мы ходили туда менять своё барахло на хлеб, муку. Там голода не было. Это так поражало! Переступил границу – и всё тут есть»!..

Хутор наш – 33 двора. После 1933-го осталось 11 дворов.

(Усенко Олександра Михалівна, м. Дніпропетровськ)

7. Мы, немцы, жили на Украине в селе Дудниково, в 35 километрах от Запорожья. Семья семь человек. Со временем прибавилась дочь приемная. Отец говорил: там, где голодают семь, может голодать и восьмой. Девочка была сиротой…звали её Евгения Галбфингер – еврейской национальности.

Голод начался с 32-го года, когда у колхозников полностью забрали зерно, и хлеб не стало из чего делать. На трудодни ничего не дали.

Голод был чрезвычайный. Всё живое исчезло. Кошки и собаки тоже. Даже птицы боялись приближаться к человеческой обители.

Особенно много людей стало умирать, когда появилась зелень. Во дворах, в огородах, на обочинах улицах, даже на заборах можно было увидеть мертвого человека. Были деревни, где население вымирало полностью и при въезде вывешивался черный флаг.

Уполномоченные ездили на двуколках. Если находили в сумке хлеб или лепешку – 10 лет. Мотивация простая: на трудодни колхоз зерна не давал, значит, хлеб испечен из зерна ворованного; вывод: перед вами – вор!

Как-то летним утром людям стало известно, что уполномоченный поехал в другую деревню и вернется только завтра. Колхозники воспользовались этим, нажарили на листе жести зерна – это у нас называется «курмач»; на беду, палач вернулся преждевременно, застал за едой. Всех арестовал. Каждому по 10 лет. Женщины умоляли, целовали ему сапоги – бесполезно. Некто Лайер принес домой шест початков кукурузы – у него было шестеро детей, пухлых от голода.

Получил расстрел. Жена и все дети умерли с голоду.

(Май Егор Егорович, м. Уштабе, Талди-Курганської обл., Казахстан)

8. В 33-м я учился в Лисичанском горном техникуме. В июне меня с товарищами вызвали в комендатуру, потребовали продуктовые карточки и вырезали талоны на две недели; объяснили: мы командируемся в сельскую местность, где нас будут кормить бесплатно.

– Поедете на уборку урожая.

…В сопровождении двух милиционеров наши машины (помнится, три грузовых и одна санитарная) двинулись за пределы города.

В какое место нас привезли, не знаю… Деревня. При въезде на шесте, как флаг, болтается черная юбка. Из деревни тянуло тяжелым смрадом.

Потом пошли трупы… Огромные, раздутые до чудовищных размеров. И тучи зеленых мух.

Санитары вовсю брызгали раствором креолина, мы крюками закатывали трупы на носилки, другая четверка парней носили и сбрасывали в погреба и колодцы.

Пшеница стояла высокая, зелеными волнами катила к горизонту…

(Конопелькин Иван Мартынович, Покровське п.о., с. Давидовка Троїцького району Луганської обл.)

9. ...Пропало у сусіда теля. Підозра упала на жінку, яка жила через дорогу з трьома дітьми. Прийшли з перевіркою. Ніде надворі, в сараї теляти не знайшли.

З хати тягло м’ясним духом. На лежанці, у казані, кипіло вариво...
“Бач, – подумав батько, – таки знайшлося теля”.
Підняв кришку – і відсахнувся: в казані варилася рука!
В скрині знайшовся і господар руки – Митька, і його голова.
Гукнули міліціонера, взялися розпитувати дівча...
– Спочатку мама вбила Анюту... Постелила у сінях, щоб голова лежала на порозі і, коли сестра заснула, відтяла сокирою голову. А вже коли у Миті заболіло вухо, мама постелила йому біля груби, сказала: “Зараз я підпалю ватку, над вухом пошепчу і тобі стане легше”. Однією рукою кадила димом, другою взяла сокиру і відрубала Миті голову.

– Чому ж ти мовчала, не прийшла до міліції?
– Боялася. Мама казала, що й мене зарубає, якщо я зізнаюся.
(Гоголь Ліда Миколаївна, м. Вознесенськ Миколаївської обл.)

10....В школі нам давали мисочку (один черпак) супу. Стояли з тими мисочками в черзі. Поки черга дійде до котла, двойко учнів падало і вже не піднімалося.

...Поки вчитель писав на дошці, учні лежали на партах.

Під кінець уроку померла Ніна Кривда. Ще через тиждень її сестра наїлася дохлої конини. Прийшла прощатися – її забирали до лікарні на дослідження. Знайдуть сап – розстріляють. Сапа не знайшли, але через місяць вона померла з голоду.

...З сусіднього села прибігло хлопча, тремтить... Його братик помер, а мама замість того, щоб поховати, зварила його. Сьогодні вранці бігала з ножем за ним!

...Одного разу мама всіх нас попередила:
– Почнемо пухнути, натоплю піч столом та лавами і закрию юшку.
Ми все зрозуміли, але нам не було страшно...
(Трофименко Тамара Константинівна, м. Тбілісі, Грузія)

11. Наш хутір Карнаухівка поблизу села Улиновського був дуже красивий, з просторим вигоном, де вечорами завжди лунали пісні, музика.

Восени 32-го село почало затихати...

Коли утретє на подвір’ї з’явилися “буксири” і вкотре почали питати, де сховане зерно, мама не витримала і заволала:

–Яке зерно?! Яке в біса зерно!! Ледве ноги таскаю! Діти з печі не злазять – нема сил. А він – зерно! Яке воно на вигляд?!..

–Если зерна нет, то почему вы еще живы? Сами жрёте, а государству не даёте!

–“Почему живы”!.. Заспокойся! Приходь через тиждень, отримаєш насолоду – живих не стане!..

“Государству не даёте...” – бормотала мама, коли активісти пішли з двору. – Вашими ж руками “государство” все й забрало, не подавилося...”

Раділа, що вурдалаки не знайшли оклунка пшениці, схованого батьком поблизу навозної кучи.

Зараз від того хутора лишилися хіба що руді плями.

(Логвиненко Іван Григорович, с. Бреусівка Козельщинського району Полтавської обл.)

12. Картина, которую мне довелось увидеть апрельским утром 1933 года, потрясла меня, двадцатилетнего студента, и осталась в памяти на всю жизнь.

Было это на Украине в селе Ефремовка Харьковской области.

Переступил порог хаты и окаменел… На деревянной лавке лежал почти высохший ребенок лет пяти-шести, над ним склонилась мать. Она держала в руке нож и неумело отрезала ему голову!..

Руки в крови, ребенок конвульсивно дергал ножками.

Женщина меня не видела, но инстинктивно почувствовала постороннего. Медленно повернула голову и тут же с ножом двинулась ко мне. Я уловил её взгляд. Она смотрела, но вряд ли меня видела: глаза сухие, без блеска, как у мертвеца, которому еще не закрыли веки. Руки её, ноги были настолько худы, что казалось, сейчас переломятся. Подняла на меня нож и тут же упала.

Не помню, как я выскочил во двор, как и сколько времени бежал…

(Латишев С., м. Черкаси)

13. 1933 год был пострашнее блокады. Да тут и сравнивать нельзя. Там война, осада, враги, а тут народное правительство, сплошь «слуги народа» во главе с самым дорогим и любимым вождем!..

До чего слуги додумались: полгода держать людей без крошки хлеба. Заставлять питаться черт-те чем! Пухлые люди светились, как пузыри с водой.

Умер соседский мальчик трех лет – маленький скелетик! Вместо гроба положили в ящик письменного стола и загребли в ямке.

(Статівка А.К., м. Харків)

14. Весною 33-го почали чухрати листя липи, лазити по деревах за “кашкою” акації. Після тої “їжі” мої сестрички лежали на долівці, коліна підібрані до грудей і під кожною калюжка – шлунок нічого вже не тримав...

Я полював з рогаткою на птахів. Іноді вдавалося підстрелити ворону або сороку. Катя, Зіна, лише рипнуть двері, голів вже не підіймали, сунули лобами по соломі до порга мені назустріч. Жувати вже не могли – смоктали, мусолили у роті з заплющеними очима.

Якось батько піднявся на горище, скинув вниз телячу шкуру. Суха була, ламалася, мов толь. Обсмалили, потовкли, і мама наварила “дуже смачного” супу.

(Григорів Андрій Олексійович, м. Ковель Волинської обл.)

15. Однажды в хату ввалилась целая ватага детей от 12 до 14 лет. Просили жалостливо: «Не дайте померты з голоду!» Мама говорит, что у нас самих ничего нет, кроме свёклы. «Дайте хоч буряка!» Мама спекла по паре штук на каждого…

Как они радовались! Прямо набросились на эту немудреную пищу, благодарили маму. На второй день, переспав на соломе, пошли в районный центр Богучар; на дорогу мама снова дала по два сырых буряка.

Через наше село прошли тысячи голодающих. Мы тогда не понимали, как и отчего на такой богатой Украине вдруг люди стали голодать?

(Дядін Гнат Федорович, с. Радченскоє Богучарського району Воронежської обл.)

16. Покойный Григорий Прокофьевич Лысенко вёл регистрацию умерших от недоедания, кто где похоронен, в какой общей могиле… Дознались об этом факте органы ГПУ. Начальник вызвал Лысенко и, глядя поверх очков, тихо сказал:

– Списки умерших уничтожить. Нигде, никому о твоей инициативе не рассказывать. Если, конечно, не хочешь попасть на Соловки...

И сельский летописец молчал всю жизнь. Но списки сберег.

...Я считаю, что голод в 33-м году большой ущерб нанес нравственности. От него мы не скоро избавимся. Он заразил людей неверием, злобой, жестокостью.

(Зелинская Валентина Іванівна, Краснодарський край, стан. Старощебинівська)

17. Когда всё забрали и мы начали голодать, отцу пришло в голову пойти перетряхнуть в клуне солому. Это дало нам с ведро зерна.

Ночью зашли трое. Один в военной форме (он из района), двое своих – председатель сельсовета и комсомолец-активист. Увидели в чугунке кашу…

– Где прячешь зерно, признавайся?
– Какое зерно?...
– Где зерно? Иначе будет хуже.
– Да как вы смеете! Я за советскую власть кровь проливал, строил КВЖД, награжден орденом Красного Знамени!
– Чихали мы на твой орден!
Гебист ударил отца по лицу... Схватил за воротник, наклонил и ударил по шее рукой, так руба...
Пошла кровь изо рта...
– Зачем же вы при детях... Хоть при детях не бейте...

Забрали зерно, забрали отца, посадили в холодный погреб в сельсовете. Просидел он там неделю, простудился и вскоре, 7 мая 1933, умер.

Мою сестру Дуню и брата Ваню убил сосед. Они залезли к нему в огород и нарвали лука... И он их лопатой!

Остался я один. Отдали меня в детдом. Вначале в Киев, потом в Днепропетровск...

(Зеленюк Сергій Антонович, м. Амвросіївка Донецької обл.)

18. Во время раскулачивания меня в комсомоле использовали как рассыльного: того оповестить, другого предупредить. Получал пайку хлеба. Бегал, как заяц. Многое видел из того, что позволяли себе активисты.

…Кто не сдавал хлеб, не вступал в колхоз, не подписывался на заем – заставляли, к примеру, раздеться догола, давали в руки лопату и ведро и заставляли веять веялкой снег!..

Однажды привели в контору грудастую женщину – не хотела подписываться на заем… Подписалась, как миленькая: они стали её доить, как корову!..

(Пономаренко Андрій Олександрович, Краснодарський край, стан. Журовська)

19. Я работала в колхозе. Весною день у меня складывался так: шла в контору, получала наряд; назначали, к примеру, копать. Норма на одного человека 12 соток. Копать на полную глубину штыковой лопаты. Представляете? Перевернуть такую прорву земли голодному человеку! Копает, копает человек, и вдруг – брык! И готов…

В 1932 в селе появился Каплун Моисей – уполномоченный района.

Начал с того, что повесил «флаг позора» перед въездом в село. Это рогожка с нарисованной черепахой – мы не выполнили план по хлебопоставкам. Когда в очередной раз каплун пришел со своей бригадой активистов искать зерно, мама в истерике назвала его бандитом.

Её арестовали, заперли в сарае вместе с другими односельчанами. Но маме удалось убежать. Она покинула село. Мы остались с бабушкой. На следующий день снова явился Каплун, стал допытываться, где скрывается наша мама.
– Якби й знала, то хіба б тобі сказала? – ответила бабушка.

Каплун схватил ножницы, которыми стригут овец.
– Говори, старая сука, не то язык отрежу!
Бабушка отрицательно покачала головой. Каплун схватил меня, поднял над головой, заорал:
– Говори, а то убью мальца!
– Можешь убить меня, а внучку не тронь!
Плюнул. Ударил меня по щеке, словно сожалея, что я не мальчик, и бросил в лохмотья.
...Жили мы тогда в с. Каменная Балка Первомайского района.
(Жакула Анастасія Василівна, м. Шахтарськ Донецької обл.)

http://sicheslav.50g.com/history3.htm

[Vedma]

Dzhmil, Да, что Вы в самом деле. Это все частности. Мало ли кто там помер или просто загнулся. Ну, и что, что семьями и целыми хуторами. Делов-то. Из этого же нельзя вывести Голодомор (не путать с Холокостом).

[Dzhmil]

Vedma, вашу думку не зрозумів.

[Vedma]

Dzhmil, Это я Вам написала образчик ответов, которые по идее должны последовать, только открытым текстом, без сурывания за словоблудием.
Кстати, может не в тему, прочла в одном журнале, что в США в каждом большом городе есть музей Холокоста, но нигде на территории США нет ни одного музея Рабовладению.

[Нусь]

Dzhmil, так а яка доля спроб влаштувати в Дніпропетровську музей/меморіал/пам"ятний знак Голодомору? Чи були такі спроби? Які дії/заходи тривають наразі? Зважаючи на формат заходів, може, приєднаюсь/зроблю підпис/допоможу. Може, й ні. Дайте інформацію, кортше кажучи.

[Dzhmil]

Яка доля? Саме така, як і доля 10 000 підписів мешканців Дніпропетровська про усунення з центральної площі міста пам'ятника кату українського (та й інших) народів Лєніну, які були зібрані під час функціонування "помаранчевого" наметового містечка в грудні 2004 року. Влада в особі гаспадіна Кулічєнка тоді пообіцяла демонтувати монумент, якщо буде зібрано 10 000 підписів. Ці підписи були зібрані біля цього ж таки наметового містечка і передані Кулічєнкові керівником наметового містечка і головою Дніпропетровської обласної організації Конґресу Українських Націоналістів Юрієм Березою. Кулічєнка крякнув "спасибі". А віз й донині там.
Тобто підписами владу не проб'єш. Тут треба щось інше, радикальніше. Щоб у с*к навіть правнуки заїкалися з переляку.

[Нусь]

Dzhmil, радикальніше? Хм... Голодування заради меморіалу Голодомору. А що. Символічно. Хоча - нездійсненно.

[Абориген]

Нусь, в 1990 році було встановлено хрест на території Преображенського собору. в пам"ять жертв Голодомору, членами Руху. Через кілька днів той хрест зник.

[Нусь]

Абориген, так то ж в 1990. Хоча, думаю, що якихось актів вандалізму у відношенні до меморіалу Голодомору можна було б чекати і зараз, якби той меморіал відкрили.

[Dzhmil]

Нусь, хто вам навіяв думку, що голодування - це радикальний спосіб? Це радикальний спосіб хіба для безсилих хробаків! Най голодують і дохнуть наші вороги, а ми знайдемо кращі засоби

[Нусь]

Dzhmil, для мене - радикальний. Цікаво було б почути вашу думку що до "радикальних" способів.

[Dzhmil]

Яка там думка! Зашморг на шию і - в очерети!

[Нусь]

Dzhmil, ясно. Ок, тоді пропозиція що до моєї участі/приєднанні/допомоги поки що знімається.

[Dzhmil]

Нусь, коли почнеться, ми вас повідомимо.