Євразійська цивілізація і Росія

Якщо європейська цивілізація почала формуватися 1500 років тому в ранньому середньовіччі і базувалася на ринковому європейському виробництві, то євразійська з’явилася на Сході Європи значно пізніше. Класики євразійства Микола Трубецькой та Лев Гумільов вважали Московське царство XV ст. прямим історичним нащадком євразійської імперії Чингізидів. Як зазначалося, в основі ЄАЦ лежав неринковий азійський спосіб виробництва, що, за К. Марксом, не визнавав приватної власності. Нединамічна економіка, яка базувалася на примусовій праці, створювала передумови для відставання, стагнації та неминучого краху суспільств, що на ньому базувалися.

Азійський спосіб виробництва з відповідним йому деспотичним державним устроєм закорінився у Східній Європі лише в XIV-XV ст. з формуванням Московської централізованої держави. Певні передумови для цього були ще за Київської Русі у формі запозиченого з Візантії цезаропапізму, що робив духовну владу залежною від князя. Елементи абсолютного самодержавства на Верхній Волзі започаткував ще Андрій Боголюбський в середник XII ст. Вони стали благодатним грунтом для закорінення тут пізніше золотоординського варіанту азійської деспотії. Ці азійські порядки принесли у Східну Європу татари з Китаю.

У XIII ст. Русь стала полем битви двох цивілізацій. Якщо татари уособлювали собою Азію, то Лівонський орден Прибалтики Європу. Вибір на користь Азії першим зробив легендарний герой російської історії Олександр Невський. Усі свої сили він спрямовує не проти татар, саме розгромили Київську державу, а проти експансії Європи на руські землі. Фактично своїми перемогами над шведськими німецькими лицарями 1240 та 1242 рр. він захищав право Північно-Східної Русі а азійський шлях розвитку.

У 13 ст. у середньовічній Європі, в т.ч. на Русі бурхливо розвивалося ремесло і торгівля, збагачуючи бюргерство, що протистояло абсолютній владі королів. Подібні процеси мали місце і на Русі, де розвиток ринкових відносин зумовив збагачення купецтва міщан, які противились встановленню абсолютної влади князя. Місто могло навіть вигнати князя і закликати на його місце іншого. В умовах конфлікту з міщанами, що не хотіли поділитися грішми і владою з князем, Олександр Невський спирається на татар. Останні в свою чергу були зацікавлені в князівській адміністрації, як інструменті збору данини. Князь заходився стягати податки для Золотої Орди, за що отримав у своє розпорядження ярлик на велике княжіння і татарську кінноту. З її допомогою Невський жорстоко придушує антитатарські повстання в ряді міст Північної Русі, знищуючи паростки європейського способу виробництва і закладаючи підвалини азійської деспотії.

Таким чином, головний удар татарської навали прийняли на себе міста Русі. Крім того, що були зруйновані ремесла і торгівля, міста стали головним джерелом данини для хана. Активну участь у її зборі слідом за Олександром Невським беруть князі, що починають виконувати роль намісників хана у поневоленій Русі. Відплив грошей загальмував розвиток ринкових відносин, призвів до відновлення натурального товарообміну. Припинилося накопичення капіталів і перетворення міщан на середньовічне бюргерство, яке було попередником середнього класу. В його середовищі пізніше зародилися буржуазні відносини. Тобто, татари загальмували розвиток міст на Русі. У Західній Європі він продовжився в напрямку становлення ринкової економіки і правового суспільства.

Зроблений Олександром Невським вибір азійського шляху розвитку закріпився за Івана Калити (1325-1340р.р.), який вславився кривавими погромами повсталої проти татар Твері і став за це головою золотоординської адміністрації на Верхній Волзі. За вірну службу ханові (збирання податків та придушення антитатарських повстань) Калита отримав право на приєднання до Москви сусідніх князівств. Так за допомогою татарської кінноти почалося „збирання” Москвою руських земель, на яких остаточно закріпився золотоординський варіант деспотії східного типу.

Московське князівство навіть після перемоги над татарами на Куликовому полі 1380р. фактично лишалося улусом Золотої Орди. В моду увійшов татарський одяг, знать переходила у мусульманство, а татарська мова стала мало не державною за Василя ІІ. Державний устрій Московського князівства формувався певною мірою як копія золотоординського. Це стосується адміністрації, війська, митниці, пошти, фінансової та грошової систем тощо. Навіть терміни „таможня”, „казначейство”, „ямська” служба, „деньги” – тюркського походження. На ранніх московських монетах присутні татарські написи. Грошову систему також запозичено з Орди. Це стосується як основних номіналів грошей (деньга, алтин та ін), так і способів карбування монети. За золотоординською технологією в Москві карбували гроші з XIV ст. до 1699р., коли Петро І європеїзував грошову систему імперії.

Молоде Московське князівство потребувало сильної армії. В ті часи неперевіреною ударною силою була татарська кіннота. В ті Московські князі радо запрошували на службу татарську знать з дружинами, що осідали в столиці та інших містах держави. Саме тому серед російського дворянства так багато татарських прізвищ: Салтикови, Шереметьєви, Юсупови, Булгакови тощо. Ці періодичні ін’єкції татарської крові супроводжувалися трансплантаціями цілих військових структур. Наприклад, опричина була запозичена і перенесена на московський грунт Іваном IV з татарської військової практики.

Образний опис становлення московської деспотії східного типу під впливом Золотої Орди подає російський філософ Г.Федотов у книзі „Росія та свобода”. „В самій московській землі вводять татарські порядки в управлінні, суді, збиранні данини. Не із зовні, а зсередини татарська стихія оволодіває душею русі, просочується у плоть і кров. У XV ст. тисячі хрещених і нехрещених татар йшли на службу до московського князя, вливаючись у ряди служивих людей, майбутнього дворянства, заражаючи його східними поняттями та степовим побутом. Саме збирання земель відбувалося східними методами. Знімався весь верхній пласт людності і вивозився до Москви, замінюючись прийшлими та служивими людьми. Без винятку викорчовували всі місцеві особливості та традиції...

Всі стани були прикріплені до держави службою та тяглом. Людина вільної професії була явищем немислимим у Москві... Кріпосна неволя стала повсюдною саме тоді, коли вона відмирала на Заході. Рабство диктувалося не примхами володарів, а новим національним завданням: створення імперії на злиденному економічному підґрунті. Тільки крайньою напругою, залізною дисципліною, страшними жертвами могла існувати ця злиденна, варварська, безкінечно розростаюча держава”.

Тим, кому цікаво, раджу почитати роман Бориса Акуніна «Алтин-Толобас», у якому дуже достовірно змальовано Московське царство за царювання Алєксєя Міхайловіча (середини 17 століття).

Не останню роль у формуванні московської деспотії відіграла церква. Загальновідому віротерпимість татар російський історик Михайло Покровський пояснює активним співробітництвом московського православ’я з татарами. Це було вигідно останнім, оскільки церква „молилася за хана”. Навіть після звільнення з татарської неволі московські церковники XV століття підкреслювали свій високий статус, посилаючись на 7 ханських ярликів. Московська деспотія була створена значною мірою з допомогою маріонеткової церкви.

Однак класична модель східної деспотії, що спирається на бюрократично-військовий служивий стан, склалася в Росії не одразу. Значний внесок у її формування зробив Іван IV Грозний (1546-1584рр.). Незважаючи на несприятливі умови 16 століття, у Росії почало розвиватися ринкове господарство. Багаті землевласники-бояри відпускають кріпаків на оброк. Селяни налагоджують товарне виробництво зерна, яке реалізують у Східній Європі через Псков та Новгород. Ці міста йшли європейським шляхом розвитку, мали самоврядування і тісні торговельні зв’язки з ганзейським союзом міст Північної Європи.

Свобода базується на незалежному від верховної влади джерелі прибутків. Іван IV зрозумів, що економічна незалежність виробника породжує політичну свободу, а відтак підриває абсолютну деспотичну владу великого князя. Щоб зберегти монополію на владу, він знищує перші паростки ринкової економіки в Росії разом з її носіями.

Для цього за золотоординським зразком створено спецвійська, своєрідну таємну поліцію – опричину. Її головним завданням було знищення товарного виробництва зерна на боярських землях, а також осередків товарного, європейського способу виробництва у Новгороді та Пскові. Все це швидко і по-азійські жорстоко було виконано опричниками. Тим більше, що за указом великого князя майно жертви діставалося убивці.

Отже, Іван IV віддав перевагу абсолютній владі перед ефективною ринковою економікою. Результати не забарились. Росія втратила вихід до Балтії. Вся країна лежала в руїнах. Міста і села спустошилися. Прямим наслідком переходу до примусової, кріпацької праці була економічна, політична, військова та урядова криза початку 17 століття. У цей, так званий, „смутний час” в московському кремлі сиділи ставленики Польщі і Росія мало не втратила державність.

Після погромів Івана Грозного ринкова економіка поступово відроджується в середині XVII століття за царя Олексія Михайловича. Розвивається торгівля, зміцнюються економічні зв’язки із Заходом, засновуються перші мануфактури, заводяться „полки іноземного строю”. Незмірно зріс економічний та військовий потенціал Московського царства після приєднання України. В середині 17 століття Україна за чисельністю населення перевищувала Московську державу. Нові землі московської корони були надзвичайно багаті не лише природними та людськими ресурсами, але й мали розвинену для свого часу ринкову економіку європейського типу, великий інтелектуальний потенціал. Освічені українці понесли набутки європейської цивілізації до темної, пригніченої деспотичними порядками Москви.

Російська історична наука однозначно позитивно ставиться до реформаторської діяльності Петра І (1672-1725), що „прорубав вікно у Європу”. Але чи справді його реформи були спрямовані на введення Росії до кола європейських держав? Він створив армію і флот за європейським зразком, європеїзував грошову систему, заснував численні заводи та мануфактури, вдягнув своїх придворних в європейські камзоли та перуки.

Однак усі ці заходи мали яскраво виражену мілітарну спрямованість. Петра І цікавила не розбудова економіки, а зміцнення військового потенціалу для експансії у західному та південному напрямках. Реформи проводили за рахунок надцентралізації влади, позаекономічного примусу до праці, посилення кріпацтва, а не розвитку ринкової економіки, як це робили в Європі.

Показово, що саме за царювання Петра І максимально одержавилися продуктивні сили країни. Так, з 1700 по 1710р.р. побудовано 14 казенних металургійних заводів і лише 2 приватних. Василь Ключевський писав, що навіть приватні фабрики та компанії набули характеру державної установи. Індустріалізація країни за Петра І базувалася на примусовій праці та надексплуатації народу, що, як відомо, є суттєвою ознакою азійського способу виробництва. У кріпосницькій державі вільних рук не було, і самодержець вирішив проблему забезпечення нових промислових підприємств, приписавши до нього кріпаків. Експлуатація на нових металургійних заводах та рудниках Уралу набула нелюдських форм, коли робітників приковували до тачок і живцем ховали під землею.

Тотальний наступ здійснювався і на внутрішній світ людини. Надцентралізація призвела до одержавлення і духовної влади. За Петра І церква остаточно стала елементом імперського державного організму на чолі з окремим міністерством – Синодом.


Фактично лідер деспотії східного типу з архаїчною і неефективною системою господарювання намагався побудувати європейську економіку азійськими методами. До речі, аналогічну спробу примусової індустріалізації, схожими військово-феодальними методами і з не менш катастрофічними наслідками для населення (особливо сільського) згодом повторив Сталін. Ідеалізація тиранів Івана Грозного, Петра І, Сталіна російським суспільством демонструє євразійський ідеал правителя.

Одразу після смерті імператора Петра І відбувається різкий спад виробництва, а господарство без економічних стимулів набуває застійного, інертного характеру. Якщо у 1718р. Росія вийшла на перше місце у світі по виплавці чавуну, то через 50 років Англія виробляла його у 15 разів більше. З 848 кораблів, що були у Росії на Балтиці за Петра І, за кілька років після його смерті в море могли вийти лише кілька суден. Успіхи, досягнути в результаті насильства над економікою, виявилися нетривкими й ілюзорними.

В часи татарської неволі та необмеженої сваволі Івана Грозного Московська держава остаточно втратила незалежний аристократично-лицарський стан. Мається на увазі знищена опричниками верства незалежних землевласників бояр, які були прямими нащадками дружинно-боярської верстви Київської Русі. Це мало для Росії фатальні наслідки. Адже лицарство було стрижнем середньовічного європейського суспільства. Аристократія середньовічної Європи економічно не залежала від короля, бо спадково володіла значними земельними угіддями. Ця економічна незалежність від королівської влади була підґрунтям лицарських вольностей. Закріплені середньовічним законодавством у вигляді станових привілеїв, вони започаткували розподіл влади, що лежить в основі сучасної парламентської демократії Європи.

Становлення сучасних численних свобод людини розпочалося в середньовічній Європі шляхом поступового розширення вольностей незалежного лицарського стану на інші суспільні верстви. Російський філософ Григорій Померанц писав: „Європейська воля вся виросла з аристократичних і патриціанських вольностей”.

В середньовічній Україні лицарство було представлене спочатку княжою дружиною, а пізніше шляхтою та певною мірою козацтвом. Пізньосередньовічна Московська держава 14-18 століття не знала лицарства в європейському розумінні, бо формувалася під потужним впливом східної державності Чингізидів. А як відомо східним деспотіям лицарський стан не властивий. Адже, як зазначалося, лицарські вольності у Європі базувалися на економічній незалежності феодала від володаря. В основі цієї незалежності лежала спадкова власність на землю. У Росії, якій традиційно не властива приватна власність, зокрема на землю, не міг існувати економічно незалежний лицарський стан. Петро І казав іноземному дипломатові: „В Росії шляхтичем є той, на кого я зверну увагу і лише так довго, як я мою увагу на нього звертаю”. Московські дворяни були холопами царя, яких за провини шмагали батогами, чого навіть уявити не міг європейський лицар.

Через відсутність лицарства Росія не знала ні співців лицарської слави (скальдів, труверів, кобзарів тощо), ні власного лицарського епосу. А саме на ньому формувалася європейська література, яка в свою чергу стала підґрунтям європейської ментальності. Так, Тарас Шевченко сформував не тільки українську словесність, але й свідомість. У відповідності з європейською традицією його творчість постала на козацькому епосі, про що промовисто свідчить назва його першої поетичної збірки „Кобзар”.

Відсутність власного лицарства та його епосу зумовило відмінний від Європи шлях формування російської словесності, та пов’язаної з нею ментальності. Якщо в Європі, зокрема в Україні, провідну роль в цьому процесі грали власні епічні лицарські традиції, то Росія, не маючи власного епічного грунту, розвивалася під потужним впливом Заходу. Перш за все мається на увазі знаменита російська література XIX – початку XX ст., постання якої значною мірою пояснюється європеїзацією Росії, глобальним поширенням гуманістичних цінностей європейської цивілізації на Схід. Адже інтерес до людини, як найвищої суспільної цінності – характерна риса європейської духовної культури. В азійських деспотіях окрема людина не варта уваги, а є лише матеріалом для побудови держави або щасливого майбуття.

Отже, цінності європейської цивілізації в Росії, на відміну від України, не мали місцевого підґрунтя і були отримані ззовні. Зрозуміло, що цей процес запозичення чужого не міг не викликати потужної протидії прибічників місцевих традицій. Під європейським впливом в Росії постала верства західників, що ідейно протистоять євразійським традиціоналістам і в наш час. Так, в російському суспільстві виник розкол між все зростаючим прошарком носіїв європейського гуманізму та архаїчною колективістською свідомістю традиційного євразійського суспільства, яке було поживним грунтом як для деспотичного царського, так і для тоталітарного більшовицького імперіалізму.

Російська імперія з її архаїчними азійськими суспільними відносинами та виробництвом не могла існувати поряд з розвиненою Європою, не сприймаючи її прогресивних впливів. Адже з двох сусідніх країн відстала неминуче підпадає під вплив більш розвиненої. З кінця 18 до початку 20 століття в Росії відбувається складний повільний процес засвоєння західних новацій. Це стосується не тільки культури, але перш за все сфери виробництва.

Починаючи з кінця 18 століття у Російській імперії виразніше виявляються елементи європейської економіки. Легалізується приватна власність на землю. Катерина ІІ своїм указом 1762р. передає поміщикам у довічне володіння земельні угіддя, які раніше надавала їм держава лише на час служби у війську або бюрократичному апараті імперії. У 19 столітті відбувається поступове витіснення з Росії азійського способу виробництва капіталістичним, європейським.

Економіка імперії особливо переходить на європейські рейки після скасування кріпацтва і створення ринку робочої сили. Уральські заводи, засновані на кріпацькій праці, занепадають, а на півдні України виникає нова промисловість, що базується на найманій праці, ринкових відносинах, передовій технології, західних інвестиціях. За короткий строк різко збільшується виплавка чавуну, і в 1899р. Росія посідає за цим показником четверте місце в світі. Вражають темпи залізничного будівництва. Наприкінці 19 століття Росія будувала за один рік стільки кілометрів залізниць, скільки СРСР будував за п’ятирічку.

Значно повільніше, ніж промисловість, європейський спосіб виробництва завойовував російське село. Скасуванню кріпацтва і проникненню буржуазних відносин сюди довго заважала російська община. Її корені сягають стародавніх часів, коли землеробство у лісовій смузі вимагало концентрації зусиль кількох родин для спільної праці (розчищення від лісу сільськогосподарських угідь). Але остаточно російська община сформувалась в умовах сильної деспотичної влади як інститут кругової поруки, що полегшував експлуатацію селянина державою.

Після опричного перевороту Івана Грозного панщина стає основною формою експлуатації землероба. Але кріпак повинен мати клаптик землі, щоб годувати сім’ю. Передання присадибної ділянки кріпакові у приватну власність небезпечне розвитком товарного виробництва продуктів, а відтак конкуренцією малоефективному господарству пана. Поміщику потрібні були не конкуренти, а дармова робоча сила, що не відволікатиметься для праці на своїй землі. Тому, щоб не давати землі селянину, її передали у власність общини, яка перебувала під повним контролем держави.

Більше того, община сама була частиною деспотичної системи. Вона розподіляла повинності й податки серед селянських господарств і стежила за їх виконанням. Не потрібні були державні чиновники, щоб примусити землероба працювати на пана та платити податки. Отже, російська община на засадах кругової поруки забезпечувала ефективну експлуатацію селянства державою.

Після скасування кріпацтва 1861р. община сприяла збереженню російського самодержавства в його азійських формах, заважаючи приватизації землі й поширенню буржуазних відносин на селі. Для переведення сільського господарства Росії на капіталістичні рейки треба було зруйнувати цей релікт деспотизму. „Доки селянин бідний, доки він не володіє особистою земельною власністю, доки він силоміць перебуває в лещатах общини, - він залишається рабом і жоден писаний закон не дасть йому блага громадянської свободи”, - писав Петро Столипін. Його реформа, що базувалася на приватизації землі та визволенні селянина з пут общини, швидко дала нечуваний економічний ефект. 1917р. 63% селянських земель вже були у приватній власності землеробів, а Росія вийшла на друге місце в світі по експорту зерна. При цьому 90% товарного зерна на той час вирощували в Україні.

Але на цьому історія сільської общини, як і історія деспотизму в Росії, не закінчилася. Жовтневий переворот 1917р. знищив буржуазні економічні відносини на селі, скасував приватну власність на землю і фактично відродив архаїчну російську общину у вигляді колгоспів. Радянські керівники, зокрема Ленін, наголошували, що община – це зародок колективного соціалістичного сільського господарства. Спадкоємність між сучасними колгоспами та архаїчною російською общиною не раз підкреслювали різні дослідники.

Образне визначення суті та історичного коріння радянської колгоспної системи дав Євген Маланюк: „В історії „Росії” немає нічого нового, нічого, що хоча б у зародку, вже раніше не існувало... Ані „совхоз”, ані „колхоз” не є наслідком „марксизму” чи „комунізму” чи вигадкою більшовиків. „Совхозом”, цебто маєтком державного сільського господарства, були поміщицькі маєтки Московської і Петербурзької імперії аж до 1861р. „Колхозом” було кожне село („деревня”) на теренах етнографічної Московщини від початку історії тих теренів і аж до сьогодні. „Колхози” в постаті „воєнних поселеній” культивував на теренах колоніальної України в добі ніби найочевиднішої „європеїзації” імперії підручний диктатор імператора ОлександраІ – славнозвісний Аракчеєв... Большевизм лише продовжує й поглиблює старі історичні методи з „індустріалізацією” Петра включно... Сам Карл Маркс... винахідник „наукового” соціалізму прийняв, апробував і затвердив концепцію Чернишевського-Міхайловського, в якій московська комуністична „община” мала уможливити безпосередній „стрибок” до комуністично-марксівського соціялізму, оминаючи „страшенно довгу путь римсько-февдальної, міщансько-індустріялізованої Європи”.

Лютнева революція 1917р. знаменувала перемогу капіталізму в Росії, тобто європейського способу виробництва над азійським. Однак останній бере реванш вже за півроку. Після жовтневого перевороту знищені основи економіки європейського типу: приватна власність на землю і засоби виробництва, ринкові відносини і навіть самі носії цього способу господарювання – сільська та міська буржуазія. Росія вмить повернулася до органічно властивих їй традицій азійської деспотії.

Більшовики знову одержавили землю і всі засоби виробництва. Відсторонивши виробників від засобів і продуктів виробництва радянське чиновництво стало повним господарем країни. Знову запанувала примусова праця з високим рівнем експлуатації виробника державою через військово-бюрократичну систему. Селян прикріплюють до землі шляхом невидачі паспортів, а жителів міста – до фабрик і заводів через прописку. Оскільки будь-який позаекономічний примус до праці вимагає наглядачів, бюрократизація суспільства сягає нечуваних розмірів. У 1983р. армія управлінців досягне 17 мільйонів. Високий рівень експлуатації сприяв утриманню численної армії та активній мілітарній зовнішній політиці. Надцентралізація всіх сфер життя зумовила пріоритет інтересів держави над інтересами людини і незахищеність, безправність останньої.

Так Російська імперія, змінивши соціальну форму, залишилася за своєю сутністю деспотією східного типу. Микола Бердяєв у відомій праці «Истоки и смысл русского коммунизма» дійшов висновку, що „європейська ідея власності цілковита чужа і не зрозуміла не лише російському мужикові, а й інтелігентові”. Аналогічні думки неодноразово висловлювали як російські, так і зарубіжні мислителі. Так, відомий англійський вчений Ричард Пайпс вважає, що російській державі з найдавніших часів не властива приватна власність. А за Марксом – це найсуттєвіша риса азійської деспотії. У роботі „Таємна дипломатична історія XVIII століття” він писав, що московська держава зародилася у принизливих умовах монгольського рабства і являє собою приклад східного деспотизму. Так званий „особливий шлях Росії”, що зараз завзято пропагують прихильники „єдиної та неділимої”, - це архаїчний, історично збанкрутілий і безперспективний азійський шлях розвитку, який несумісний з економікою ринкового типу.

Не Європа накинула Росії більшовизм у формі марксизму. Навпаки, більшовизм – це органічний і закономірний результат розвитку російської національної ментальності, який поширився у світі з Москви та Петербургу. Про це багато писали видатні російські філософи, історики, письменники М. Бердяєв, Г. Федотов, В. Розанов, Ф. Достоєвський, Ф, Тютчев, П. Чаадаєв, О. Герцен, О. Блок та багато інших.

Ще на початку XX ст. російський філософ Бердяєв писав, що „більшовизм є третє явище російської великодержавності, російського імперіалізму, - першим явищем було московське царство, другим явищем петровська імперія... Більшовизм виявився... найвірніший деяким споконвічним російським традиціям... методам управління і володарювання насильством... радянське комуністичне царство має велику схожість за своєю духовною конструкцією з московським православним царством.... Третій Інтернаціонал є не Інтернаціонал, а російська національна ідея... Трансформація російського месіанізму”.

Йому вторить Г. Федотов: „Грунт більшовизму в Росії підготували: історичне, фізичне і духовне рабство, община і самодержавство царів. Російський більшовизм є природним витвором російського народу. Витвором щиро російським, національним. А накидає Росія світові комунізм, керуючись лиш своїми державними інтересами”. Останнє варто добре пам’ятати прибічникам комуністичної ідеї в Україні.

Врятувавши імперію від остаточної загибелі, більшовики повернулися до споконвіку властивого імперській Росії азійського способу виробництва, суттю якого за Марксом є позаекономічний примус до праці. Вони не змогли протиставити перевагам західної цивілізації нічного кращого як самоізоляція („залізна завіса”), тотальне насильство та запозичення західних новацій (марксизм, індустріальне виробництво, масове копіювання передових західних технологій та взірців техніки і зброї). Зрозуміло, що все це лише відклало на певний час неминучу загибель тоталітарної деспотичної наддержави.

З 70-х років тоталітарна держава імперського типу з неефективною неринковою економікою не могла прокормити своїх громадян. Вона існувала за рахунок демпінгового продажу природних багатств (перш за все нафти та газу) в Європу. Падіння цін на нафту змусило Михайла Горбачова розпочати „перебудову” та ввести елементи ринку до несумісної з ним системи. Як відомо, саме поширення ринкових відносин у XIX-XX століттях зумовило розпад великих європейських імперій на національні держави. Це ж сталося і з Радянським Союзом, який розпався через несумісність архаїчного імперського устрою з сучасною ринковою економікою.

Таким чином, розпад Радянського Союзу – це закономірний процес неминучою загибелі неефективної в сучасних умовах через несумісність з ринковою економікою, над централізованої і архаїчної держави імперського типу. Історичний досвід людства свідчить про неминучість розпаду імперій, як дуже архаїчних держав з негнучким адміністративним устроєм та неефективною економікою, що базується на примусовому азійському способі виробництва. Як зазначалося, європейські імперії XIX-XX ст. розпалися на окремі національні держави (Польща, Фінляндія, Угорщина, Хорватія, Франція, Чехія тощо). Це дає підстави досить впевнено прогнозувати подальший розвиток державотворчих процесів на пострадянському просторі. В сучасній історичній обстановці будівництво національних держав європейського типу в Східній Європі (Литва, Латвія, Естонія, Білорусія, Україна) неминуче і є питанням часу.

Підводячи підсумок зазначу, що протягом усієї історії Україна була органічною частиною європейської цивілізації. Її зв’язки з євразійською Росією не є природними, давніми і об’єктивно зумовленими геополітичною позицією України на карті Європи. Її насильницька переорієнтація з європейського Заходу на деспотичний Схід сталася протягом останніх століть за доби найбільшої експансії московського імперіалізму. Україна (як і Білорусь, Молдова, Литва, Латвія, Естонія) через свою невдалу геополітичну позицію опинилася у прифронтовій смузі зіткнення європейської та євразійської цивілізацій. З пізнього середньовіччя на їх теренах точилися між цивілізаційні збройні конфлікти – тривалі російсько-польські війни, походи на схід Наполеона, німців 1914 та 1941р.р., російська експансія на Захід за Петра І, Катерини ІІ, Сталіна. Лише внаслідок останнього між цивілізаційного конфлікту (Друга Світова війна) Україна втратила близько 11 млн. чоловік і майже всю інфраструктуру. Народи цивілізаційного порубіжжя не тільки втрачали державність, а й були вимушені постійно боротися проти асиміляції за власну етнічну ідентичність. Внаслідок цих несприятливих обставин Україна протягом останніх століть була брутально відірвана від європейської спільноті і загарбана Російською імперією.

Переяславська рада не була визначною цивілізаційною віхою в історії України. Задовго до Переяславця і тривалий час після нього Україна лишалася органічною складовою європейської цивілізації. В євразійській ми опинилися зовсім недавно і далеко не з власної волі. Євразія поглинула Східну Україну близько 200р. тому, а Західну – усього 50 р. тому після героїчної національно-визвольної боротьби з окупантами протягом Другої Світової Війні і зразу ж після неї.

„Особливий євразійський шлях Росії” – це безперспективний азійський спосіб виробництва, що неконкурентний з ринковим європейським. Фантазії на євразійську тему з орієнтацією на Китай, Японію, Південню Корею абсурдні. Адже східне економічне диво – це прямий результат закорінення західного ринкового виробництва на азійському грунті. У наш час у зв’язку з перемогою в усьому світі європейських принципів організації суспільства перед Україною стоїть проблема повернення в Європу, від якої її відірвали недавно і всупереч її бажанню. Тому для нас немає альтернативи руху в бік цивілізованих країн Західної Європи, що базуються на ринковій економіці і влаштовані за принципом сучасних національних держав.