Перемога через смерть

[Dzhmil]

Сьогодні виконується 84 роки від дня героїчного чину 359 вояків Армії Української Народної Республіки, учасників Другого зимового походу Армії, які потрапили в більшовицький полон.
Комуністи запропонували полоненим перейти на службу до червоної армії. З 359 вояків жоден не погодився на перехід до лав ворогів.
Всі 359 чоловік були розстріляні. Перед смертю багато з них заспівали Державний Гімн „Ще не вмерла України ні слава, ні воля…”

Що таке Другий зимовий похід?
В жовтні 1921 року командуванням Армії УНР та Повстанчою Командою було розроблено плян, який передбачав надання воєнної допомоги партизанському рухові в Україні. Стратегічним завданням операції було підняття всенародного повстання і повалення більшовицького режиму в Україні. Загальне командування повстанською армією здійснював генерал Юрій Тютюнник.
4 листопада 1921 року три військові групи таємно від польської влади перейшли Збруч у різних місцях. Бесарабська група генерала А. Гуленка-Гулого незабаром відступила на територію Румунії. Подільська група з важкими боями пройшла все Поділля, не дійшовши 60 км до Києва. Тут, втративши надію з’єднатися з Волинською групою, як було передбачено оперативним пляном, Подільська група змушена була вертати на захід.
Волинська група 7 листопада здобула місто Коростень, але під тиском переважаючих сил більшовиків відступила і під містечком Базар (нині в Житомирській області) була оточена більшовицькою кавалерією Г. Котовського. В бою повстанці були розбиті. 359 вояків Армії УНР потрапили в більшовицький полон і після їхньої рішучої відмови перейти на службу до Красної Армії 21 листопада (за іншими даними – 23 листопада) були розстріляні.
Другий Зимовий Похід став останньою спробою українських національно-державних сил збройним шляхом завоювати незалежність України в ході визвольних змагань 1917-21 років.

Містечко Базар стало символом перемоги національного духу Українців всупереч навіть смерті, цей символ стоїть ув одному ряді з героїчним змагом 300 крутян 29 Січня 1918 року.

І віквічно пребудь прославлена
— Божих воїв тобі салют! —
Замордована, закривавлена
Перемого Базару й Крут
- писав поет Олекса Стефанович.

Наша Свобода – Їхня кров.
Слава Україні! Героям Слава!

[Harald]

Героям Слава!

[Dzhmil]

Цікавий матеріял про Листопадовий рейд 1921 року ось тут:
http://ridnaukraina.com/view.aspx?ty...&nid=280&id=90

[Dzhmil]

Вони воліли смерті під українським сонцем

12 березня 1921 р. Головний Отаман військ УНР і начальник штабу Юрко Тютюнник видали наказ №1 "По Повстанським військам Української Народної Республіки", в якому закликали український народ "до останнього рішучого бою". В наказі стверджувалося, що коли підготовча праця закінчиться, "виданий буде наказ про повстання, де буде сказано, що й кому треба робить, а поки треба готуватися до бою і не робити "ні одного неорганізованого вибуху" 1.
Спочатку планувалося розпочати повстання 1 травня, використавши для цього першотравневі демонстрації, які мали очолити організовані українські підпільники, потім час виступу був перенесений на 1 червня, потім - на жнива 1921 року. Юрко Тютюнник намагався пришвидшити час всенародного виступу, але Петлюра - під тиском Польського генерального штабу, який вів подвійну гру, - відтягував прийняття рішення. Жнива, коли окупант брутально забирав у селянина набуток його річної праці, були чудовим часом для повстання. Обідраного до нитки селянина на повстання підняти було надзвичайно легко. Та Петлюра, залежний від волі своїх польських союзників, знову відклав дату початку повстання.
Більшовики ж перейшли у наступ: влітку 1921 року багато повстанських загонів були розбиті, розкрита була й не одна підпільна організація, у липні 1921 року зазнав тяжких втрат і Холодний Яр, болючих ударів зазнали повстанці Поділля та інших країв України. Капітулював начальник Другої (Північної) групи Мордалевич, повірили в так звану амністію десятки отаманів, десятки загинули у боях… А Повстансько-партизанський штаб закликав готуватися до боротьби і не піднімати "дрібних повстань".
Заклики не піднімати "дрібних повстань" фактично стали закликом не піднімати повстань взагалі, тобто стали в пригоді окупантам.
Тим часом минув вересень. Відсвяткували вже й Покрову… Наближався листопад.
Обставини, серед яких розпочинався Другий Зимовий похід УПА під проводом Юрка Тютюнника нічого доброго не віщували. По-перше, насувалася зима, по-друге, партизанський рух в Україні різко пішов на спад - навіть вцілілі повстанські загони напередодні холодів саморозпускалися. По-третє, всі три групи Української повстанської армії (Волинська, Подільська і Бесарабська) не були як слід забезпечені: не вистачало зброї, набоїв, амуніції, не було коней, зимового одягу та взуття. "Все було за тим, щоб рейд (в окуповану більшовиками Україну) відкласти", - зазначав генерал-полковник УНР Олександр Вишнівський 2. Та ейфорія повернення в Україну, пам'ять про Зимовий похід 1919 - 1920 років, який починався в не менш драматичних умовах, а завершився переможно, й бажання рішуче порвати з жахливою дійсністю польських таборів для інтернованих кликали козаків і старшин у смертельну, хоч й обнадійливу дорогу.
Дехто з учасників походу, наприклад старшина Кузьма Кузь, розуміли, що обеззброєні та обідрані частини висилаються на вірну смерть. Та коли він "мав відвагу сказати правду у вічі", правду, яку ніхто не хотів чути, на нього накинулись, як на зрадника і боягуза 3. І він, присоромлений, мусив, щоб зберегти свою честь, йти на вірну загибель.
Цей смертельний рейд могли зупинити лише дві людини: Симон Петлюра та Юрко Тютюнник. Але дезорієнтовані оптимістичними повідомленнями про готовність українського народу до широкого повстання на великій Україні, Петлюра і Тютюнник не перенесли цього походу на більш сприятливий час - бо вірили, що поява Української повстанської армії навіть пізньої осені призведе до всенародного повстання, яке змете окупаційний режим.
Напередодні переходу польсько-совєтського кордону, на початку листопада 1921 року, Юрко Тютюнник переконував козаків, що "ми йдемо на Україну наводити порядок і що там вже ніякої влади немає" 4.
Оптимізм, який запанував у частинах Української повстанської армії, демонструє й звернення командира групи особливого призначення Михайла Палія до українського народу від 25 жовтня 1921 року: "Старайтесь на протязі одної доби покінчити з самим головним завданням… Вам йдуть на поміч всі повстанчі організації з Збруча до Дону… Несем вам поміч, а комуністам і чекістам неминучу смерть…"
Та народ, який на думку українського командування, "не зрікся надії здобути собі волю" (звернення "Головного Повстанського Командування" від 25 жовтня 1921 р. "Громадяни України!") 5, застрашений безпрецедентним червоним терором, холонув у жорстоких пазурях більшовицького окупанта. "Одностайний збройний виступ" 6 виявився черговою ілюзією, яка призвела до масакри найкращих.
Але настрій напередодні листопадового апокаліпсису був чудовий: козаки і старшини вертались в Україну з найсвятішою метою - визволити Батьківщину, дати свободу своєму народові. У козаків від радості світилися очі. Особливо у тих, хто тримав у руках зброю. Але цього щастя була позбавлена більшість - поляки в дорогу дали лише чотириста, переважно зіпсованих рушниць.
"Був прекрасний приморозний осінній ранок, - згадував полковник Роман Сушко, командир однієї з повстанських бригад. - Сонце світило нам в очі, немов вітало ясно й радісно наші перші кроки по рідній землі. Всі звернули на це увагу. По колоні пронеслося: "Яке ясне українське сонце! Слава українському сонцю!" Всіма опанувала загальна радість. Колона прискорила кроки… Полковник Отмарштайн (начальник штабу Української повстанської армії) п'янів від радості…" 7
Другий Зимовий похід розпочався успішно і для відділу генерала Нельговського, і для Подільської групи Михайла Палія, і для Волинської групи Юрка Тютюнника. Перші перемоги над червоними відділами і повстання селян в Олевську, творення нових партизанських відділів у Кам'янець-Подільському повіті, активізація загонів Струка та Орлика, розгубленність, а то й паніка серед червоних, наснажували, стверджували віру у непереможність командарма Юрка Тютюнника - героя і вождя успішного Першого Зимового походу Армії УНР.
Та настало 17 листопада - день трагічного бою під селом Малі Минькі Овчуцького повіту, в якому Волинська група генерала-хорунжого Юрка Тютюнника зазнала нищівної поразки. За даними більшовиків у цьому бою загинуло понад чотириста козаків, до полону потрапило 537 чоловік, в тому числі і поранені. 83 особи були направлені для допиту у Київ, частина померла від ран, а триста п'ятдесят дев'ять осіб присудили до розстрілу.
А Міністерство закордонних справ (канцелярія відділу преси) 20 листопада у листі ч. 1156 поширювало фантастичні інформації:
"Повстання почалося в ніч на 25 жовтня в різних пунктах прикордонних місцевостей… До цієї пори постання йде правильно і нормально… Шляхи до Києва в руках повстанців... Є відомості ще не перевірені, що повстання почалося і на Лівобережжі, загрожуючи таким чином Києву з другого боку… Населення, особливо селяни дають людей охотників, коней, споживчі продукти, одяг і таке инше. Досить сказати, що на протязі кількох годин невеликий відділ генерала Тютюнника збільшився до 30 000 тисяч чоловік. На півдні України німецькі колоністи прислали делегацію до Гол. Пов. Командування, заявивши що вони можуть дати до 40 тисяч озброєних і одягнених вояків з командним складом… Загальний вигляд сил повстання значно перебільшує постання, що було проти Гетьмана в 1918 році. Щодо большевицької влади і Червоної Армії, то серед них сильне занепокоєння і дезорганізація. По відомостям багато частин переходило на бік повстанців. Дезерція в Червоній Армії велика… Вся Україна об'явлена на воєнному стані. А Київ в стані облоги… По відомостям, ще не перевіреним, за наказом Троцького червоні війська повинні одійти за Дніпро. Очевидно, не багатьом червоним частинам вдасться перебратися на Лівобережжя… Червоної Армії - боятися не треба… Міністр Закордонних Справ А. Ніковський…" 8
Все це було написане, повторюю, 20 листопада, коли катастрофа під Малими Миньками вже сталася. Більше того, 19 листопада до Польщі повернулись вже недобитки Волинської групи на чолі з Юрком Тютюнником, який попри клятьбу, що ніколи не кине козаків, кинув їх на полі смертельної січі під Малими Миньками…
На цьому полі перетнулася стежка Кузьми Кузя, який мав сміливість напередодні рейду попередити про смертельну небезпеку, і підполковника Х., який кричав тоді на старшинському зібранні: "Ви - трус, ви - большевик". Поранений підполковник Х. безпомічно стогнав і благав про допомогу: "Братчику, не лишайте мене". І старшина Кузь врятував підполковника Х. - тепер вже не хвацького вояка, а безпомічного інваліда 9.
Загалом козаки і старшини на полі свого останнього бою вели мужньо. Цитую свідчення учасника бою хорунжого 3-ї гарматної бригади 3-ї Залізної дивізії Спартака:
"17 листопада 1921 року, коли отряд відпочивав в деревні Малі Миньки, большевицька кіннота наскочила на деревню і мала окружити і захопити отряд. Частина обозу вийшла із села, а частина була перерізана большевицькою кіннотою. Частина большевицької кінноти кинулась вліво, щоб обійти с допо... частину обозу, котра встигла вискочить із села, але, наткнувшись на незамерзлу ще річку, почала вернути назад. В цей час люди отряду сгруповались під командою полковника Гаєвського і, відбиваючи кінноту до того часу, поки були набої і поки при лаві був полковник Гаєвський, котрий, напевно, врешті, був забитий.
Коли лава лишилась без набоїв, козаки все таки відбивались ще бомбами. Багато козаків та старшин (більшість старшини), не бажаючи дістатись неволі, забивали себе, навіть взривали гранатами. Пам'ятаю добре хорунжого Сікорського з гарматної бригади 3 дивізії, котрий покінчив з собою, взірвавши гранату; начальник постачання Хоха теж взірвав гранату і цим покінчив із собою" 10.
Інший учасник бою, гарматний сотник 6 бригади 6-ї дивізії старшина Р., дає таку ж оцінку події: "Умирали козаки, - свідчив він, - як належе, посилаючи прокляття комуністам і зайдам чужинцям, де-які співали: "Ще невмерла Україна". Пощади просило мало, були випадки, коли козаки під час бою сами себе забивали останньою кулею, розстрілявши по ворогові всі набої" 11.
"Большевицька кіннота, - продовжував хорунжий Спартак, - наскочила уже вплотную і стала рубати передніх. Большевицькі кулемети на тачанках під'їхали близько і, бачучи, що ми вже не маємо чим відбиватись, строчила по нас з кулеметів. Кіннота оточила село уже з усіх боків і тікати вже було нікуди. Серед нас було багато поранених та забитих, все перемішалось, кіннота большевицька рубала наших полонених, коли під'їхав Котовський і заборонив рубати, а начав брати в полон. Кіннота зібрала всіх живих в одну кучу, а ранені ще лишилися на полі, декотрі з них були добиті большевиками.
Це продовжувалось до годин 2-х ночі. На другий день годині о 2 дня нас вивели на двір, построїли по два, явився Котовський і Гаркавий.
Котовський заявив, що, хто служив в червоній армії - вийшли в перед. Вийшла більша половина. Цих знов построїли по два і стали перевіряти коли і в яких частинах вони служили. Були такі, що мали документи про службу в большевицькій армії і показували ці документи, але ж коли вони відповідали Котовському на українській мові, то він відправляв на розстріл, кажучи, що "там тебя зрозуміють". Гаркавий, коли до нього звертались по українськи, питав чи давно він став українцем і теж відправляв на розстріл.
Після повірки лишили 24 чоловік, служивших раніше в червоній армії і помістили їх на місто старшин, а старшин перевели в другу синагогу, а решту знов завели в синагогу. Я теж попав в число 24-х. Там ми просиділи до 10 годин вечора, коди почули біля самого помешкання два стріли - це вели першу партію, 25 чоловік, на розстріл, із котрої збирались утекти і їх забили на місті. Цих забитих я сам бачив на другий день ранком біля синагоги" 12.
Розстріл вирішено було зробити публічним, щоб наочно продемонструвати, "як московська влада карає тих, хто бореться за Волю України" 13.
Зігнавши з сусідніх сіл селян, зачитали вирок.
Червоний комісар, звертаючись до засуджених на смерть, пообіцяв дарувати життя тим, хто покається й перейде на службу до комуністичної влади.
Наступила моторошна тиша… "У той момент, - писав генерал-полковник Армії УНР Олександр Вишнівський, - у всіх… вояків - а були це молоді ще люди - мусіло блискавицею пронестися-промайнути… все їхнє життя; мусіли повстати в їхній уяві обличчя й постаті найближчих і найдорожчих їм людей… Мусіло вибухнути з непереможною, здавалося б, силою прагнення радості життя, жадоба жити, жити за всяку ціну... Аджеж вони ще молоді... А досягнути її, ту спрагнену радість життя, стоячи перед обличчям смерті, так легко... Треба вимовити лише одно слово: "ТАК!"...
"ТАК!" - це життя, "НІ!" - це смерть...
Блискавична була внутрішня боротьба…
А навколо них панувала все та сама несамовита тиша…
І ось ту тишу порушує голосне, горде й рішуче "НІ!"
359 героїчних партизанів воліли смерть, ніж зраду своєї Батьківщини.
Зараз же за тим виявом неперевершеного героїзму, за тим фатальним для них "НІ!", з грудей… виривається нестримано-голосно "ЩЕ НЕ ВМЕРЛА УКРАЇНА!"...
Заклекотіли кулемети... Наче скошена трава, полягло 359 вірних… синів України, уярмленої й катованої московським наїзником-окупантом…" 14
Розповідь Олександра Вишнівського, як і багатьох інших авторів, безперечно романтизована, і грішить певними неточностями, головна з них: козаків і старшин розстрілювали групами, а не відразу всіх.
Отож, знову слово - свідку, хорунжому 3-ї стрілецької дивізії Спартаку. "На протязі цієї ночі весь час було чути кулеметну стрілянину - це розстрілювали наших полонених, - зазначав він. - В першу чергу були розстріляні старшини. Коли вивели на розстріл першу партію, то чути було, що співають "Ще не вмерла Україна...", але після брязгу шабель все затихло.
…Виходячі прощались із іще лишаючимися, уходя на розстріл. Виводили на розстріл партіями по 25 чоловік не по списку, а просто по порядку.
Раптом нас, 24 чоловіка, перевели в другу синагогу, де ми застали ще чоловік 30 ранених і хворих. Годині о 10 явились Котовський і Гаркавий, щоб перевірити нас і цю партію ранених і виділили з нас ще двох чоловік, служивших раніше в червоній армії. Потім до нашої партії привели ще двох червоноармійців, котрі попали до нас в полон в бою під Коростенем і нас образовалась партія в 28 чоловік. Вечером решту, крім 28 чоловік, теж вивели на розстріл. На другий день я попросився у червоноармійців, щоб повів би мене до селянина, де я зміг би дістати собі лапті та онучі. Червоноармієць повів мене до багатого селянина і тут мене погодували і тітка розказала, що перед розстрілом всіх виводили в клуню, де роздягали. Потім виводили до ями, виритої раніше селянами, і розстрілювали з двух кулеметів "Люїса". По розсказам тітки декілька чоловік з під розстрілу втекли, котрих селяни одягнули і переховували. На другий день нас всіх, 62 чоловіка, разом з раненими на фірах повезли в на ст. Малин, де погрузили в товарові вагони і повезли в Київ. Виїхали з Малина в 12 годині ночі і на розсвіті були в Києві. В Києві всіх ранених на автомобілях повезли в Лук'янівську больницю, а всіх здорових повели в "Особий Отдел" на Садову вул. № 5. Коли привели в "отдел", то вартовий комендант сказав: "там вас не покапалі (?), так мі вас здесь шлепнем". Тут ми заповнили "анкети для арештованих" і нас відправили в камеру № 16 в подвалі. Це була велика холодна камера, де ми просиділи ніч. Днем до нас кілька разів заходили комендант і надзіратель, котрі казали, що нас всіх розстріляють. Через тиждень нам зробили допрос, після цього ми просиділи в "особотделе" ще дві неділі. Судить нас призначено було на 14 грудня 1921 року. Під час перебування в "особотделе" Марченко знов видав 10 чоловік старшин і 2 старих козаків: поручика Жигайла, сотника Філі... , сотник Васільєв, діловод Подольський, юнак Онташевіч, старшина Ворошило, старшина Константинов, старшина Грядський, старшина Тулілович. Решту прізвищ не пам'ятаю. Всіх цих виданих 17 грудня судили і о 12 годині ночі латиш виводив їх з камери по два і казав, що веде на допрос. Коли його питали, чи всіх будуть виводить на допрос, то він відповів "сколько успінуть". Коли вивели 12 чоловік, то латиш знов прийшов і сказав: "спіть спокойно - більше визивати не будуть", на другий день цей самий латиш сказав, що всіх 12 розстріляли. Перед Різдвом нас після суду 12 чоловік отправили в Лук'янівську тюрьму, а решту чоловік 14 випустили, здається, на службу в червону армію. В Лук'янівці нас помістили в робочий коридор № 6 камери 7, де ми просиділи до 8 лютого 1922 року. В Лук'янівці коли об'явили постанову суду всіх нас присудили на два роки принудітельних робот" 15.
Спартаку поталанило втекти з в'язниці. Сталося це 18 березня 1922 р. Незабаром він перейшов кордон із Польщею. І 7 квітня 1922 р. склав цю доповідь.

[Людмила Лепешкина]

Dzhmil,

Вони воліли смерті під українським сонцем

- так о чем жалеть, если желание исполнилось?

[io]

Dzhmil, Ну і як після цього

Dzhmil,
Цитата:

Вони воліли смерті під українським сонцем

- так о чем жалеть, если желание исполнилось?

не повірити в Бога ??

Коли бачиш перед собою ображену Богом людину...(Людмила Лепешкина)

[Ґонта]

io,

[Dragon]

Dzhmil,

цитата:

Наша Свобода – Їхня кров.

у католиков главный религиозный праздник - Рождество
а у православных - Пасха

чувствуете разницу?

кто и когда "насадил" такой бред - что только ценой крови можно "выкупить" себе свободу?

Мы с тобой одной крови - ты и я! - детские, простые но гениальные слова Маугли взрослые не воспринимают всерьез, вот и расплачиваются как дураки своей, а еще лучше чужой кровью, раз ума не хватает на други "подвиги"...

[Людмила Лепешкина]

Dragon, знаете, но когда своей - это в истории реддко. Часто чужой

[Dzhmil]

такой бред - что только ценой крови можно "выкупить" себе свободу?

Наведіть приклад: коли який народ отримував свободу без пролиття крові?

[VoVaN]

Dzhmil,ГЕРОЯМ СЛАВА!!!

[Nitay]

такой бред - что только ценой крови можно "выкупить" себе свободу?

Наведіть приклад: коли який народ отримував свободу без пролиття крові?

Скажите, Dzhmil, а когда не было подонков, призывающих к кровопролитию? А когда не было дураков, готовых лить свою кровь, наслушавшись этих подонков?

[Dragon]

Dzhmil,

Литва, Латвия, Эстония, например, без крови отбрыкались от страшего брата (России)... даже наша помаранчева революция - это тоже в какой-то мере начало приобретения свободы (от дваждынесудимого кандидата в Президенты) без крови...

то, что выкупается кровью - это Пиррова победа... яркий пример СССР после 2-ой мировой войны - кабала для народа только укрепилась и расширилась дальше в Европу для других "социалистических" стран...

[Людмила Лепешкина]

Dragon,

Литва, Латвия, Эстония,

- с памятью у вас плоховато - кровь там пролилась.

наша помаранчева революция

- точнее переворот, а кровь не пролилась только потому. что было все спланировано заранее и в этом плане участвовали и силовики.

[Evgen]

Навеки слава нашим героям, которые ценой жизни отстаивали нашу с Вами свободу, нашу независимую Украину. Вечный позор и смерть большевистским оккупантам и Вечная слава героям!
Хай живе наша Батькiвщина!

[Людмила Лепешкина]

Evgen,

Вечный позор и смерть большевистским оккупантам

- вы термины выучите, а потом используйте. Большивистские оккупанты - это украинцы принявшие идею и вступившие в ряды красной армии и т.д. - таких было большенство, так их и назвали...

[VoVaN]

Людмила Лепешкина,скоріш виборча кампанія

[Людмила Лепешкина]

VoVaN,

скоріш виборча кампанія

- чья? Объясните я не поняла ответа.

[Dragon]

Людмила Лепешкина,

спасибо, что поправили, я действительно дотошно не слежу за кровопролитиями и политиками... во всяком случае Прибалтийские события не так резонансно отложились в памяти как Чеченские...

и лишний раз убедиться в "чистоплотности" "старшего" брата тоже приятно... как-то рейтинг России чем дальше, тем больше падает в моих глазах

надеюсь, что переворот или мини-революция (разве дело в названии) оправдают надежды людей на торжество здравого смысла и разума... во всяком случае я собираюсь дожить до логического конца

[Людмила Лепешкина]

Dragon,

и лишний раз убедиться в "чистоплотности" "старшего" брата тоже приятно...

- а причем тут "старший брат"? События происходили в СССР и в то время в Прибалтике служили и русские и украинцы и....

надеюсь, что переворот или мини-революция (разве дело в названии) оправдают надежды людей на торжество здравого смысла и разума...

- разница большая.

во всяком случае я собираюсь дожить до логического конца

- так этот конец у нас у всех один и достаточно логический.