Ратифікація у 2003 році Європейської Хартії регіональних мов або мов меншин із такими недоліками та імплементація її положень у Законі про мовну політику спричинила виникнення в Україні низки проблем юридичного та політичного характеру. Насамперед йдеться про дискримінаційний характер частини другої статті 7 Закону про мовну політику на що вказується у третьому та четвертому пунктах конституційного подання. Підтримуємо тезу суб’єкта конституційного подання про те, що Закон про мовну політику не є орієнтованим на захист регіональних мов або мов меншин, які знаходяться під загрозою вимирання, а переважно посилює статус російської мови, надаючи їй подекуди такого ж статусу, як українській.
Окрім цього, як вбачається зі змісту статті 7, на державну підтримку зможуть переважно претендувати мови національних меншин України, населення яких налічує 10 і більше відсотків на певній території, і які, окрім того, не знаходяться під загрозою вимирання, а саме: російська, польська, угорська, румунська, молдавська. Тобто, якщо проаналізувати офіційну статистику про національний склад населення, згідно з результатами перепису населення України у 2001 році, з’ясується, що така норма Закону ще більше звужує перелік національних меншин України, мови яких зможуть претендувати на державну підтримку та захист. Отож, щодо таких мов, як білоруська, болгарська, вірменська, ідиш, молдавська, німецька, польська, російська, румунська, словацька та угорська, перелічених у частині другій статті 7 Закону про мовну політику, не можуть застосовуватися будь-які заходи у контексті Європейської хартії регіональних мов або мов меншин. Головною причиною цього є офіційний статус вказаних мов у відповідних державах. Іншою причиною цього є стан інших мов, носії яких не мають власних державних утворень, а знаходяться під загрозою вимирання, та насправді вимагають державної підтримки, зокрема фінансової, що стало основною причиною прийняття в Страсбурзі у 1996 році Європейської хартії регіональних мов або мов меншин.
Bookmarks