"Ми їх убівалі просто так..."

[Dzhmil]

Історію загибелі цієї мужньої дівчини почув від одного з катів колишньої Станіславської (Івано-Франківської) тюрми. Час стер в пам'яті прізвище героїні, що знайшла смерть від його рук. Випадковість зустрічі з ним пов'язана з перебуванням в одному із желізноводських санаторіїв, де лікувався у 60-х роках.
Може, колись, коли розкриються ті страшні архіви КДБ, загиблій буде повернено ім'я, стане відомою історія її боротьби в рядах УПА. А сьогодні нехай буде так, як описую ту страшну правду, без імені героїні. Моя совість і честь примушує зробити це, хоч і надто пізно.
Щоденно, після обіду, мій сусід випивав припасену заздалегідь пляшку горілки, не роздягаючись і не роззуваючись, завалювався в ліжко і хропів. Років йому було не так багато, десь під сорок, виглядав знищеною алкоголем людиною.
Нав'язуючи компанію до пиття, з образою сприймав відмову, говорячи: "Что, пить со мной западло? Да ты знаешь, кто я такой? Со мной генералы считались, а ты пить со мной не хочешь?!"
Один раз, оп'янівши, сказав:
- Ты знаешь, почему я пью? Пью с тоски, что-то мучит меня, сосет, перед глазами постоянно люди, которых я лично убил.
- І що, не судили тебе за те? - запитую я.
- Не судили, ибо я был особым человеком.
- Чого ж ти людям не розкажеш про кривду, яку робив, - мовив я.
- Нельзя, подписку давал. Да и, вообще-то, делал, что приказывала партия, понял?
Але якось, добре випивши, він розповів про вбивство дівчини, яка постійно стоїть йому перед очима.
- Убивать научился еще в заградотряде под Сталинградом. Расстреливал разных. Солдат своих жалко было. А здесь, в Станиславе, убивали бандеровцев, этих не жалко было, - мовив далі.
- Однажды в тюрьму привезли молодую красивую девушку. Поймали стерво бандеровское, когда, отстреливаясь, уложила полвзвода наших солдат. Расстреляв все патроны с автомата, хотела взорваться гранатой, но граната не сработала. Взяли живой.
А далі з розповіді його стало відомо, що вона донька священика, віком до 22 років. В УПА виконувала обов'язки провідника, навіть назвав псевдо. Говорив, що дуже була гарною. У пам'яті цього ката збереглись її голубі ясні очі, красиве ніжне обличчя, довгі буйні чорні коси і струнка постать, одягнута в коротку шкірянку, в штани, на ногах - пасовані чобітки. Такою вона запам'яталась йому в той час, коли привели її до камери.
Сміливість дівчини на допитах дивувала катів, що мали з нею справу, її відвага не тільки вражала, а й викликала додаткову лють при допитах. Знущанням над нею не було меж. Вона знала, що її вб'ють, тому стійко переносила нестерпні муки, вперто нічого не виказувала.
- Как мы ее только не мучили: сначала били телефонными плетками, вся кожа на пальцах рук полопалась, когда прижимали дверью, били гвозди в пятки, за волосы подвешивали вверх и так держали, кололи грудь, подвешивали за ноги, несколько раз теряла сознание, отливали, но ничего так и не сказала. Отольем водой, станет на ноги и кровью плюет нам в лицо. Даже графином одного стукнула. Потом в наручниках допрашивали. Тройка осудила ее на смерть. Исполняли приговор я и еще несколько таких, как я . В день тогда мы убивали по десять и больше человек. Ту девку-бандеровку убить было поручено мне. Перед тем, как шел на дело, выпивал грамм двести водки и... Навеселе то неприятное дело было делать легче. Все же человека убивали.
- Ну і що, ніхто не просився? - спитав я.
- Нет. Побитые, порой поломанные, они шли, крестились, молились, пели гимн, кричали "Слава Украине", но не просились. Между тем, редко кто из них знал, куда мы их ведем. Просто чувствовали, что идут на смерть. Ведь мы их не ставили под стенку, а убивали так.
- Як це так? - перепитав я.
- Очень просто. В то время, когда вели по коридору, обушком били в потылычную часть головы. То получалось классно, почти без крови. Ударишь, подергается раз-два и - конец.
- Який же це обушок?
- А вот такой, как железнодорожники буксы в колесах обстукивают, - маленький, с длинной ручкой. Держишь в рукаве, не видно, когда надо - высунул, раз ударил - и готово...
Цинічності розповіді не було меж. Аби хоч десь якийсь нерв сіпнувся на обличчі у мого співрозмовника. Ні. З якоюсь особливою насолодою продовжував:
- А ее перед тем, как убить, втроем еще хотели изнасиловать. Рвалась, падло, кусалась, побили мы ее крепко, но не далась. Вылили на голову воды, очнулась. И я повел ее по коридору убивать. Она поняла, куда веду, ибо крикнула: "Прощайте, брати! "Дзвінка" іде на смерть!" Повернулась ко мне, с ненавистю что-то сказала, шла и пела.
Дивуючись силі духу цієї закатованої дівчини, кадебіст запитав мене: "Ты знаешь, что она пела? Пела бандеровский гимн "Еще не вмерла".
- І що ж було далі? - спитав знову я.
- А что дальше? Как только она ступила на канализационную решетку, с рукава я высунул обушок и сильно ударил ее. Ударил и не попал, куда надо, ведь пьянел уже, провозились с ней до этого долго.
Скрутилась сердешна на коліна від удару, опустилась на руки, але не впала. Тоді кат ногою притиснув її до бетону і став бити по голові обушком, поки не вискочив мозок.
- Ну, а далі що" - знову спитав я.
- Дальше ничего. Дернулась несколько раз - и все. Я вытер оббрызганные кровью и мозгами сапоги, нагнулся, перевернул, чтоб снять наручники, и увидел ее открытые глаза, что как-то особенно смотрели на меня. До сих пор вижу эти глаза. Снял наручники и пошел.
А далі розповідав, що після екзекуції приходив лікар, забирали тіло і подібна процедура повторювалась з іншим приреченим на смерть.
- Ну, а тоді срвість тебе не мучила? - запитав я.
- Какая там совесть? Что, я только один это делал? Пойдешь после этого, хорошо выпешь - и по совести. Думаешь, мне даром капитана дали, а премий сколько я получил! Сколько их там убил, счета нет. Совесть тогда не мучила, молодой был, а вот сейчас некоторые ночью снятся. Особенно эта девка.
Налив склянку горілки, випив і запитав:
- Скажи, как мне избавиться от нее. Преследует даже днем, бывает, иду - она идет за мной, оборачиваюсь - нет. Иду - опять она идет. Что мне делать, не знаю...
Сп'янілий кат, не роздягаючись, повалився на ліжко і захропів. А я поклявся, що дітям, внукам, усім розкажу про цю героїчну дівчину. І хоч без імені, а оживе вона в історії нашої боротьби за волю.

http://holocaust1.netfirms.com/hol15uk1.htm

[Тэффи!]

Dzhmil, это ж кошмар какой-то.

[profi]

Тэффи!, а если ещё и правда, тогда как ?!

[Dzhmil]

Славні подвиги "робят" із НКВД-КҐБ в Україні продовжує, наслідує і творчо розвиває їхня правонаступниця, т.зв. СБУ.
Зокрема про "каґебешний" почерк свідчать обставини "справи Гонгадзе".
Декілька штрихів щодо цього питання.

Відрізування голів своїм жертвам це незвичний та рідкісний випадок для нашої держави. Можна з впевненістю сказати, що убивці свідомо вчинили це, переслідуючи певну мету.

Аналогічні ознаки даного злочину, відрізування голів своїм жертвам, масово проявилися в минулому під час діяльності військ НКВД, МҐБ, МВД на території Західної України в 30-х – 40-х роках ХХ століття. Масштабність тих злочинів та наявність десятків тисяч жертв, чітко свідчать про існування організаційного центру по керівництву жорстокого винищення українців. Розчленування тіл своїх жертв працівниками НКВД, МҐБ, МВД відбувались через жахливий морально-психологічний стан працівників та з метою залякування i постраху населення в залежності від періоду злочинів.

Наприклад, в 1939-1941 рр. це переважно причини морально-психологічного стану працівників НКВД. Злочини творилися у приміщеннях, спеціяльно обладнаних під катівні, в тюрмах i управліннях НКВД в присутності представників центрального керівництва злочинами. В 1944-1951 рр. розчленування тіл працівниками НКВД, МҐБ, МВД відбувалося в основному з метою залякування місцевого населення i носило додаткову форму впливу на свідомість громадян до масових публічних страт на центральних площах i вулицях населених пунктів Західної України.

Наведемо кілька відомих i досліджених фактів відрізування голів в Україні службовцями московської окупаційної адміністрації:

1. Розчленування людських тіл чи окремих частин людських тіл широко застосовувалось працівниками ЧК, ҐПУ, НКВД в першій половині ХХ століття i набуло масового масштабу у 1939-1941 рр. під час діяльності органів “государствєнной безопасности СССР” на Західній Україні. Дані факти стали відомі широкій громадськості після залишення органами НКВД в 1941 своїх управлінь i тюрем. Серед масових фактів розчленувань людських тіл слідчими НКВД значно переважає – відрізування голів. Дані явища проявилися у Львівських тюрмах НКВД, в Умані, в Тернополі, в Самборі, в Івано-Франківську, в Одесі, в Бердичеві та інших містах.

2. Питльований Іван (“Ґонта”, “Плугатар”). Народився 1915 в с.Заруддя Зборівського р-ну, Тернопільської обл. Командир УПА. 13 січня 1946 заскочений окупаційними військами, що проводили зачистку сіл, біля хутору Деревлянки поблизу с. Тростянець Малий, Золочівського р-ну, Львівської обл., звів багатогодинний героїчний бій, знищивши 15 більшовиків. У бою був важко пораненим, щоб не попасти в руки окупантів та при втраті свідомості під час жахливих катувань не видати таємниці i друзів, дострілився з пістолета. По смерті енкаведистські горлорізи відрізали голову сл.п. “Плугатаря” для постраху місцевого населення.

3. Сотник “Гордієнко” уродженець Східної України. В березні 1946 в лісі біля с. Дітківці, Тернопільського р-ну в бою із каральними окупаційними військами, що проводили зачистку, загинули 17 українських героїв, очолюваних сотником “Гордієнком”. Протягом доби, коли тривав бій, українські повстанці відбили безліч атак i знищили коло 150 окупантів. Після смерті сл.п. друзів більшовицькі варвари розрубали тіло сл.п.к-ра “Гордієнка” на дві половини, а іншим повідрубували голови та повиколювали очі.

4. У 1989 році в Бучачі, Тернопільська область, у підвалі церкви Святої Покрови громадяни відкопали останки 151 людини, котрі були закатовані спіробітниками НКВД, МҐБ, МВД в 1945-1947 рр. під час національно-визвольної боротьби. Останки, серед яких були i дитячі, мали поламані руки, ноги, ребра, челюсті, зуби, відрубані i окремо зложені голови. Кістяки лежали в чотири ряди, пересипані вапном i шаром грунту до сорока сантиметрів. Підвал церкви Святої Покрови використовувався працівниками Бучацького РВ МҐБ для захоронення останків жахливо закатованих підслідних i свідків.

Відрізування голів широко застосовувалося працівниками органів держбезпеки СССР та правоохоронних органів СССР на Західній Україні, як в довоєнні так i в післявоєнні роки. Ці та інші багаточисельні факти ненависті працівників НКВД, МҐБ, МВД до місцевого населення були наслідком політичного виховання працівників НКВД, МҐБ, МВД і були чітко сплановані. Проходили в контексті політичної боротьби комуністичної партії з ОУН.

Факти потемніння людських трупів встановлені в Станиславській (Івано-Франківській) тюрмі НКВД в 1940-1941. Де за свідченнями очевидців, багато трупів були чорними або коричневими, внаслідок дії електричного струму.

Жахливі катування в застінках МҐБ мали виконати підсилювальну дію на свідомість громадян в додаток до чисельних фактів привселюдного страчення полонених i засуджених у населених пунктах Західної України, створити неусвідомлених рабів-роботів без власної думки i волі, до безмежності розширити страх до влади у “соціяльному неусвідомленому”. З цією пропозицією виступив, ще в листопаді 1944 перший секретар ЦК КП(б)У Н. Хрущов: “… запровадити військово-польові суди при військах НКВД. Для залякування бандитів, після вироків військово-польових судів, засуджених до страти не розстрілювати, а вішати.
Суди варто проводити відкритими із залученням місцевого населення. Виконання вироків військово-польових судів слід здійснювати публічно у селах…
Пропоную тимчасово організувати при обласних управліннях НКВД західних областей України спеціяльні трійки у складі: секретаря обкому партії, начальника обласного управління НКВД i обласного прокурора.
Дозволити цим трійкам розглядати справи українсько-німецьких націоналістів та їх пособників із застосуванням вищої міри покарання – розстрілу та виконання вироку суду негайно”. (від 15.11.1944; ЦДАГО України. Ф.1, оп.23, спр.1060, арк.6-1.

Тому, до кола підозрюваних вимагаємо негайно додатково включити колишніх секретарів обкомів i райкомів компартії та керівників обласних прокуратур.

Достовірно встановлені сотні фактів привселюдних страт українських патріотів окупаційною совєтською владою через повішання i розстріл у присутності місцевих жителів та учнів місцевих шкіл в населених пунктах Західної України в 1944-1951 роках.
Останній випадок привселюдної страти через повішання зафіксований в грудні 1951 року у Чорткові, Тернопільської області. З 27 по 30 жовтня 1951 відбувся привселюдний судовий процес над Іларієм Сказінським, Львом Бегерським, Б. Поповичем та Дмитром Малиником. Керував судовим процесом безпосередньо прокурор УССР Руденко Р. (біографія – див. офіційний вебсайт Генеральної Прокуратури України). Всі четверо були засуджені до смертної кари через повішання. Вирок виконали у грудні 1951 року на ринковій площі м.Чорткова в присутності місцевих жителів та учнів шкіл. Іларій Сказінський (“Крига”), хорунжий, окружний Провідник ОУН Чортківської округи; Лев Бегерський (“Дон”), районний Провідник ОУН; Б.Попович (“Борис”) та Дмитро Малиник (“Потап”, “Мартин”), районний Провідник ОУН Коропецького, Золотопотіцького, Монастириського р-нів трималися на страті по геройськи. Заспівали Гимн України i з окликом “Слава Україні” повисли на шибениці. Під охороною 20 варварів трупи висіли три дні.

Очевидний політичний фундамент злочину, буремні події із цікавими коментарями деяких працівників дозволяють провести очевидну аналогію із викладеними вище злочинами, котрі були чітко сплановані політичними структурами. Отже, цілі злочину – створити суспільство із заляканими громадянами. Мотив убивства Георгія Гонгадзе є невід’ємною частиною кланової боротьби в Україні. Представленість усіх кланів та бізнесових груп в політиці автоматично зробили цю справу політичною. Отже, мотив убивства: залякати журналістів, політиків i громадян, показати їхнє “місце” в суспільстві де безнаказано розгулюють бандити, де населення живе у відчаї перед лицем жахливої смерті, а тоді його легко агітувати i брати владу.

Іґнорування сотень тисяч подібних злочинів, скоєних на Західній Україні військами НКВД, МҐБ, МВД, комуністичними активістами та прокурорами в 1944-1951 роках, свідчить про політичні i ідеологічні підтексти усіх цих злочинів. А також про те, що керівники усіх цих злочинів знову мають відношення до найвищого керівництва різноманітних політичних сил у державі.

Отже, згідно вище викладених міркувань, на першому етапі розслідування справи Георгія Гонгадзе необхідно:

1. Окреслити коло підозрюваних серед колишніх працівників НКВД, МҐБ, МВД, секретарів обкомів i райкомів компартії та керівників обласних прокуратур, котрі причетні до жахливих злочинів у минулому i негайно їх допитати.

2. Після дослідження методів убивства працівниками НКВД, МҐБ, МВД та способів захоронення своїх жертв, пропонуємо шукати голову потерпілого у справі Георгія Гонгадзе біля місць захоронення тіла. Найімовірніше місце захоронення голови потерпілого поблизу останнього захоронення тіла в Таращанському лісі.

3. Слідчій групі необхідно ще раз опрацювати умови виявлення тіла в Таращанському лісі. Хто, де, як і за яких умов було виявлено тіло?

4. Дослідити дії офіціних посадових осіб різних рангів, безпосередньо причетних до розслідування.

5. Опрацювати список колишніх працівників НКВД, МҐБ, МВД, КҐБ причетних до жахливих злочинів, котрі в даний момент проживають чи тимчасово знаходяться за кордоном.

Кожний злочинець, незалежно від рангу соціяльної ієрархії, повинен нести повну відповідальність за будь-які власні вчинки. В іншому випадку у державі розвивається організована система взаємного покривання i уникнення відповідальності за скоєні злочини, де окремі люди є поза законом. Щоб розвіяти цю ганебну, для нашої держави, практику необхідно високопосадовцям засвоїти основні норми цивілізованої юриспруденції, котрі лежать в основі високорозвинутого сучасного суспільства.

Крім того, наступає час відплати суспільства за покривання страшних убивць, адже покарання Богом за гріхи здійснюються до четвертого покоління. Ми та деякі наші стратегічні сусіди невпинно наближаємось до масових трагедій сотень тисяч енкаведистських родин і жахливих суспільних катаклізмів. Щоб сміливо дальше розвиватись та применшити неминучу Божу кару, суспільство зобов’язане засудити убивць для блага їхніх нащадків i надати повну, вичерпну та остаточну оцінку цим історичним i політичним жахливим явищам.

Повний текст:
http://ridnaukraina.com/view.aspx?ty...&nid=248&id=93

[Dzhmil]

Я хочу знову привернути увагу до цієї теми, оскільки істеричні крики про "злочини УПА" справляють на необізнаного читача враження, ніби українці воювали проти янголяток і білих ягняток у кашкетах НКВД, що прийшли на українську землю виключно за запрошенням на чай з плюшками.

Додам ще свідчення:

Німецькі загарбники, над якими святкується перемога, несли з собою руйнацію міст і сел. А нас з дитинства годували зворушливою казкою, як советські воїни, жертвуючи собою, врятували від знищення польський Краков (у якому німці знаходилися п’ять років і за бажанням за цей термін могли б рознести цей Краков по цеглинці) та інші міста Европи. Напевно, для Европи були якісь інші стандарти, оскільки в Україні така запальна любов до архітектурних пам’яток виглядала дещо інакше. Приміром, після відходу совєтів із Дніпропетровська, совєтські гармати ще два тижня продовжували “лупити”по місту, повному не стільки ворожих вояків, скільки мирних – своїх же! – мешканців, в основному жінок, дітей та старих. Внаслідок цих обстрілів було зруйновано “Дім Хрєннікова” (сьогодні відбудований як готель “Україна”), згорів унікальний комплекс літнього театру на березі Дніпра в районі парку Шевченка (так і не відбудований), було розбито вщент Потьомкінський палац (відбудований лише частково), я вже не кажу про десятки споруд “скромніших”. Чим це краще за “фашистське варварство”? Та що там якісь споруди! “Гинули люди, димив елеватор з підпаленою більшовиками пшеницею, а ми голодували”, – згадує самовидець тих днів, мешканець Дніпропетровська Ігор Копотієнко.

Хай не здаються вигадкою вищенаведені слова про “судилища”, що були розгорнуті після повернення совєтів в Україну. “Судилища” – то ще в кращому випадку. Назагал було, що й з судилищами особливо не напружувались. Наведемо один красномовний факт із багатьох подібних, що їх зібрав по архівних справах сучасний дослідник Михайло Люкінюк.

25 жовтня 1944 р. в селі Ляховому "…дільничний уповноважений міліції Воротніков, отримавши завдання від начальника р/в НКВС затримати гр-на Парфенюка, який нібито дезертирував з Червоної Армії, з 4-ма бійцями з групи охорони громадського порядку о 8-9 годині вечора оточив квартиру (в інших повідомленнях - "будинок". - М.Л.) гр-ки Парфенюк, увірвався до помешкання і "щоби налякати" застрелив із автомата її дочку. З метою приховування злочину Воротніков застрелив гр-ку Парфенюк, її 15-річного сина, другу дочку й тримісячне дитя. Перевіркою встановлено, що гр-н Парфенюк перебуває в Червоній Армії й ніколи звідти не дезертирував». «А якби навіть і дезертирував, то хіба це могло бодай якось виправдати моторошний вчинок!» – вигукує автор. Всує вигукує. Оскільки не дивлячись на відкриті факти, подібні вищенаведеному (а їх не один і не два), ми продовжуємо вважати 9 травня “Святом Перемоги”, навіть не замислюючись, що продібні дії чинять окупанти на захопленій території з метою залякати населення та перетворити на слухняних рабів. Саме так діяли німці на нашій землі. А чим кращі дії таких ось “груп охорони громадського порядку”?

http://ridnaukraina.com/view.aspx?ty...1&nid=38&id=90

[Torontovec]

Странно что Джмиль не вывернул это на его так горячо любимую еврейскую тему. Наверное дали буде. Наверное в КГБ/НКВД одни евреи работали, да, Джмиль?

[Стёб]

Нецікаво те що не про євреїв? Так, Torontovec?

Ну як не цікаво, можна і до інших сторінок завітати. Ось гарана - disneyworld.com.

[LYNX]

Torontovич Вам скушно?

[Людмила Лепешкина]

Странно, но этот рассказ допочтимый печатает по моим подсчетам раз в 20-й.... Другого нет?

[Ґонта]

Странно, но этот рассказ допочтимый печатает по моим подсчетам раз в 20-й.... Другого нет?

Чому ж немає? Є.
Автор - Поліщук. Пошукайте на форумі - той раз 50 публікувався.

[Wadim]

А давайте лучше про злодеяния инквизиции статьи постить
чтоб не искать далеко аргументы для соседней темы

[Людмила Лепешкина]

Wadim,

А давайте лучше про злодеяния инквизиции статьи постить
чтоб не искать далеко аргументы для соседней темы

это пять!

[Dzhmil]

Як завжди, в нашої Люди замість доводів - напівзрозумілі вигуки.

[Людмила Лепешкина]

Dzhmil, а я уже устала доводы приводить - вы их не слышите или начинаете оскорблять, чтобы замолчать, но в самом крайнем случае быренько из темы уходите, чтобы никто не заметил.

[Dzhmil]

Я встигнув і піти з теми, і повернутися, а доводів як не було, так і нема...

[Людмила Лепешкина]

Dzhmil, ой, как вас не хватало!

[Dzhmil]

Ви збуджені?

[Людмила Лепешкина]

Dzhmil, говорю же соскучилась - тут без вас вожаков было мало. То Швейк смешил, то теперь Бендера...но это так неинтересно.

[Dzhmil]

Якщо нецікаво, що ви тут робите?

[Людмила Лепешкина]

Dzhmil, ну кроме этих сумашедших тут много адекватных людей. А вот без вас было скучновато - они, конечно, пыжились, но у них это получалось не так зажигательно.