Як тільки Московське князівство стало на ноги, розпочалися загарбницькі війни московитів у кращих традиціях Орди. 1478 року Московія загарбало Новгородську республіку (через масову різанину новгородців), вогнем і мечем приєднало „богомєрзкую” Твер (1485), Псков (1510), „богопратівную” Рязань (1520), Сіверське князівство (1523), Казанське ханство (1552), Астраханське ханство (1556), Сибірське ханство (1582-83), Калмикію (1655), Лівобережну Україну (1667), Башкирію (1686), ліквідує навіть згадку про автономію України (1764 – всупереч всім пунктам Переяславських угод!), Крим (1783). 1801 року Росія окупує Грузію, 1815 – остаточно ліквідує самостійність Польщі, 1858 року Москва завойовує Амурський край, 1859 – Східний Кавказ. У 1868 році відбулося взяття Самарканда й підкорення Бухари, в 1873 році – Хіви, в 1876 році – Кокандського ханства, 1884 року було захоплено Мерв...
Досліджено, що тільки у XVIII столітті Московщина зініціювала 17 війн, спрямованих на розширення кордонів імперії, в ХІХ столітті таких війн було 15. Від XV до кінця ХХ століття Росія збільшила свою територію в 57 (!) разів. Підраховано, що від кінця XV до кінця XX століття Росія щоденно здобувала 130 квадратних кілометрів чужої території.Більшовики не зруйнували, а навпаки, територіяльно всіма силами намагалися зберегти набутки імперії. В ході подій 1917-22 років російські комуністи втопили в крові спроби колишніх поневолених націй і народів Російської імперії дістатися незалежності й відновили ярмо Москви в „модернізованому” вигляді СССР.
Але навіть куці форми „національних автономій” постійно обмежувались: наприклад, 1925, 1930, 1934 роками було здійснено приєднання до РСФСР українських земель Курщини, Білогородщини, Воронежчини. До 1924 року Україні належала значна територія нинішньої Ростовської області з містом Таганрог (за більшовиків Україна втратила землі Кубані, чималої частини Ставропілля та узбережжя Озівського моря). Російський совєцький імперіялізм продовжився захопленням країн Балтії, Молдови, „приєднанням” до СССР земель Західної України й Західної Білорусі. В ході інтервенції Москви проти Фінляндії 1940 року були загарбані фінські південно-східні терени. 1944 року була захоплена Тувинська Народна Республіка. У Німеччини Росія прихопила Східну Прусію, в Японії – Курильські острови...
Серед тактико-стратегічних форм повзучого російського анексіонізму вагоме місце зайняли асиміляція і зросійщення неросійських народів на базі різних ідеологічних гасел („інтернаціоналізація”, „інтеґрація”, „творення нової історичної спільноти людей на базі злиття націй”, московщення освітньої справи в „автономних” республіках, тощо) і, звичайно, проведення цілеспрямованої міграційної політики під маскою „переселення народів” та „переміщення і перерозподілу трудових ресурсів”. Через механізм міграційних процесів шовіністи-великодержавники „тихо” розширяли етнічні кордони т.зв. „русскіх”. Ця „мирна окупація” „русскімі” республік Совєцького Союзу призвела до того, що нині майже в усіх нібито „автономних” республіках РФ представники корінної нації становлять меншину і навіть у деяких колишніх союзних республіках „русскіє” за численністю опинились на першому місці.
Сьогодні ця окупація історичних територій корінних народів стає політичною зброєю московських великодержавників: проголошення „Придністровської республіки”, „кримська карта”, „захист” російськомовного населення, тощо).
Bookmarks