День Захисника Вітчизни
Армії в Україні не пощастило. І не тільки тому, що вона й досі залишається неукраїнською за духом і за формою; не тільки тому, що вона призведена до жалюгідного стану перманентного жебрака; не тільки тому, що вона принципово небоєздатна, бо ніяк не второпає, що і навіщо захищає. Головне нещастя української армії в тому, що вона була та є саме тою “совєцькою армією”, з притаманними “совецькій” же армії орієнтирами, методами, підходами до вирішування будь-яких питань у галузі оборони Батьківщини. Корені такого становища, вочевидь, сягають більш глибоких шарів, ніж просто економічні негаразди або небажання державних урядовців до будь-яких змін у національному нарямку (хоча все це – теж важливі фактори “неукраїнськості”, чи майже “антиукраїнськості” сучасних збройних сил країни). Не менш важливі ті області суспільної свідомсті, які відповідають за формування тих чи інших соціальних уявлень – по-науковому це зветься менталітетом народу. І не секрет, що сьогодні цей наш український менталітет перебуває хіба що не в коматозному стані, в загальмованому стані латентної дебілізації населення. Він отруєний – отруєний ганебними вигадками ворогів українського народу, які впродовж десятиліть втовкмачували і продовжують втовкмачувати цю отруту, цей смертельний наркотик у наші мізки. Робиться це завдяки щільній навалі комерційних засобів масової інформації (які майже всі займають виразну антиукраїнську позицію) та “масової культури”, що є ні чим іншим як інструментом здійснення глобалізаторських плянів перетворення Землі на деяку суміш солдатського борделю з супермаркетом.1
Формування соціяльних уявлень – процес вельми повільний, що відзначається чітко виразним консерватизмом. А якщо ці уявлення піддаються ще й такому шаленому тиску, то цілком щиро можно казати про їхній застій та деградацію. Чи не найяскравішій приклад тому – все в народній свідомості, повязане з армією. Не будемо розбірати це “все” – тут можна надрукувати багатотомні монографії. Зупинимося на одному цікавому аспекті – на “армейських” святах.
Таких свят у нас два: 6 грудня, “День Збройних Сил України”, і 23 лютого, “День Захисника Вітчизни”.
Перше можна назвати “бюрократичним”, бо відзначають його суто офіційне і ніякої популярності в народі воно не має. Друге – “традиційне”, відзначають його вельми широко: дорослі люди за звичкою, але багато хто цілком щиро, молодші ж вважають його за такий собі “чоловічий день” (певно за контрастом з 8 березня, “днем жіночим”).
Звичайно, будь-яке свято – це справа добра. Ніхто не відмовиться зайвий раз відпочити та розважитись. Але все ж таки свято тому і “свято” (від “святий”, “святість”), що несе в собі додадковий сенс, що не зводиться до просто відпочинку. Зі святом завжди пов’язана деяка непересічна подія, що вплинула на рух історії, що варта згадки в пам’яті народній, що пережила роки і навіть віки. Будь-яке свято – це передусім спомін, приклад, над яким замислюються, через який виховують майбутніх громадян.
Що ж “святкується” 6 грудня? Що згадується? Чим так відзначився цей день в національній історії? Може, здійснилася якась велика мрія, або подвиг, що привернув увагу всього людства? Мабуть, цей день став наріжним каменем для початку якихось надзвичайних рухів чи процесів у народі, у країні, в економіці? Ні! Цього дня “президент” Кравчук (беру в лапки, бо назвати цього перевертня і злодія Президентом України язик не ворухнеться) підписав указ “Про створення Збройних Сил України”. Отже, здійснилось! Людина довірлива може подумати, що йдеться про дійсне створення національного війська, але таких довірливих в Україні щось вже давнесенько не помітно. Можна, звичайно, гнилий пень назвати крислатим дубом, але пень цей від того не зміниться, а пнем й згниє. Можна совєцьку армію взяти та й назвати Українською, але від того цей недоладний натовп небоєздатних обірванців краще не стане. Той кравчукський указ, таким чином, так і залишився просто указом, яких багато було видано за часів керування-панування компартийних братчиків, які раптом полум’яно полюбили Україну.
Та отечество так любить,
Так за ним бідкує,
Так із його, сердешного,
Кров, як воду точить!..
(Тарас Шевченко)
Чи може людина в здоровому розумі святкувати цю “подію”? За такою логікою чом би не святкувати видання указу про перехід з зимового на літній час або про надання приміщення ревізійній комісії у справі прихованих доходів приватного підприємства “Кисленко і син”?
У випадку з “Днем Захисника Вітчизни” справа більш серйозна. Зрозуміло, що цей “день” всіляко насаджувався в СССР як свято “совєцької армії”, що покоління людей виросли з міцним переконанням, що це і є справжній “військовий” день, а тому, що майже всі чоловіки “страни совєтов” пройшли через касарні, віддав на олтар “союзу” два-три (а раніше чотири-п’ять) найкращих молодих років, то всі вони з повним правом і рацією вважали 23 лютого “власним святом”. Ми зазначали, що зміни соціяльних уявлень вельми повільні завдяки консервативності масової свідомості, але в цьому випадку зустрічаємось вже з навмисним гальмуванням цих змін. А як інакше назвати збереження цього, відверто совєцького “свята” в Незалежній Україні майже зі всіма його атрибутами! Адже мало того, що воно чомусь названо днем захисника Вітчизни (якої “Вітчизни”? тієї, що ганебно сконала одинадцять років тому?), воно за самою суттю своєю несе брехню, адже давно відомо, що 23 лютого – саме така свавільна дата, як і 6 грудня. Ця дата цілком вигадана совєцькою пропагандою, вона покладена в грунт міфу про “непереможну та легендарну”, яка нібито від початку була героїчною, справедливою, славною армією. Більше того – ця дата не має жодного відношення до України. Тут ми дійсно зустрічаємось з неперевершеною нісенітнецею – у державі відзначається дата, що є антиморальною (бо несе в собі блюзнірство), брехливою (бо є свавільною, без жодного відношення до будь-яких подій) та огидною для України (бо саме ця армія принесла сюди на своїх багнетах смерть, голод, руїну, зневагу до всіх людських та божих прав). І саме ця дата збережена, саме вона блюзнірські названа днем захисника Вітчизни! Ситуація, гідна пера Кафки.
Гірко, що сьогодні, в нашій Україні відзначається цей день. Гірко хоча б тому, що насправді 23 лютого 1918 року (коли, згідно твердженню совєцької пропагандистики, щойностворена “красная армія” дала переможний бій німецьким частинам під Нарвою і зупинила їхній наступ на Пєтроград) німці спокійно – без жодного зустрічного спротиву – продовжували повільний рух на Схід. Російсько-німецький фронт на той час вже не існував: колишня російська армія розбіглася світ за очі, перестріляв заздалегідь своїх офіцерів. В Пєтрограді панувала анархія (читай – бандитизм) і голод. Нова “влада” (якщо можна так назвати коаліцію більшовиків, есерів та анархістів, що засіла у Смольному) скасувала колишні закони, скасувала гроші, скасувала торгівлю, скасувала право власності. Все було замінено “класовим почуттям”. За цим почуттям дозволялося викидати мешканців з квартир і домів, забирати їхнє майно, розстрілювати людей в більш-менш пристойному одязі, в окулярах чи капелюхах або просто за те, “що рожа твоя мнє нє ндравіцца!” Зацікавлені в подальшій руйнації Російської імперії німці самі зупинили свій наступ на лінії Нарва-Псков. Адже саме більшовицький переворот було здійснено на німецькі гроші – воювати з союзниками німці не збиралися (Німеччині потрібен був мир, вихід з виснажливої війни на два фронти, забезпечення додатковими промисловими і харчовими ресурсами, яких на той час німцям вже катастрофично бракувало).
Але совєти на той час вже мали “армію”: це були озброєні банди колишніх матросів та солдат, всіляких злочинців, бандитів, наркоманів, грабіжників та вбивць (т.з. “червоногвардійців”). Ця “армія” була неспроможна воювати зі справжнім військом, з німцями, але вельми чудово вміла розстрілювати безневинних городян та забирати хліб у селян, забезпечуючи себе та своїх “командирів” (решту населення було кинуто напризволяще). Ось від цього і почалася “совєцька армія”. Від грабунків і вбивств, а не від славетних перемог. Саме цю “армію” шанують ті, хто вважає 23 лютого святом.
Святом людожерства і злочину варто вважати цю дату, але ніяк не захисника, тим паче – Вітчизни!
Зрозуміло, втім, чому за цю дату так чипляються численні вороги нашої Незалежності. Як тільки її нам не преподносять – тут вам і “день захисника”, тут і “чоловічий день”... Пропаганда цього “свята” навряд чи менше, ніж за совєтчини – зайвий доказ того, що в сьогоденній Україні більше всього не вистачає ... України.
2
Є ще й другий аспект навмисного залишення цієї потвори, 23 лютого, в людській свідомості. Це спроба показати світові, що в Україні немає нічого свого (самостійного, незалежного). Навіть свята доводиться, мовляв, залишати старі, совєтські. А звідси недалеко до висновку, що Українська незалежність – абсурд, безпідставний тимчасовий “жарт”, посмішка історії.
Чи дійсно так? Чи насправді немає в Україні дат, що їх можна безсумнівно назвати славетними споминами і відзначати як Національні Свята? Звісно, ні! Особливо це стосується військової справи – чого-чого, а війн, крові, лиха та руїни в нашій історії не бракувало. Але не бракувало і славних лицарів, і великих подвигів, і блискучих перемог. І не за територію, не за гроші бився впродовж сторіч український народ, а за свободу своєї рідної землі. Ми, напевно, єдиний народ у світовій історії, що ніколи не провадив загарбницьку, аґресивну війну.
Серед героїчних дат історії Українського народу є одна трагична і водночас світла і славна, яка, напевно, більше інших гідна стати справжнім Святом Захисника Вітчизни, святом Українського Війська. Це – 29 січня.
Саме 29 січня 1918 року (точніше 27-29 січня) відбулася битва під станцією Крути, де більшовицькі банди (та сама “совєтська армія”), що йшли на столицю незалежної Української Народної Республіки, зіткнулися з тими, хто став на захист рідної землі. Вони переважно були юнаками – гімназистами, студентами, просто мешканцями Київа, що добровільно зголосилися піти захищати Київ і Україну. Всі вони прегарно розуміли безперспективність опору – проти кілька тисяч здичавілих горлорізів та бандюків виступала жменя неосвічених у військовій справі хлопців. Але саме вони (і майже тільки вони!) свідомо пішли на смерть заради свободи рідної України. І не тільки пішли, а зуміли затримати наступ совєтів, дати змогу евакуюватися установам Центральної Ради, що так недбало нехтувала військовим питанням. Простіше кажучи, уряд Республіки не очікував нападу з боку більшовиків. Адже ті проголосили “право націй на самовизначення”, видали “дєкрєт о мірє” (саме цим завжди так хизувалася совєцька історіографія)! То на папері. А на ділі Троцький закликав своїх “червоногвардійців”:
“Пам’ятайте ... що так чи інакше, а нам необхідно повернути Україну... Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може: вона задихнеться, а з нею і cовєцька влада, и ми з вами!”
Наступ на Україну розпочався, таким чином, за місяць до нібито “створення” красної армії. Вже тоді більшовики мали збройні сили і провадили агресивну політику. Хіба це не спростовує вигадки совєцьких істориків про “змушеність” більшовицької влади звернутися до терору, про нібито “виключно мирний”, “беззбройний” початок совєцької епохи? Командували наступаючими на Київ військами Муравйов, Єгоров і Антонов-Овсєєнко (всі вони з часом будуть знищені саме тою же машиною вбивства, якій так прислужилися).
Бої під Крутами тривали кілька днів. Проти захисників Вітчизни (справжніх!) застосовували артилерію, озброєна до зубів солдатня кілька днів намагалася впоратись з молодими патріотами. Ці хлопці, подібно до стародавніх 300 спартанців, своїм життям перекрили шлях ворожій навалі, навічно вписав свої імена в літопис слави української зброї. Не відомо точно, скільки загубили людей більшовики під Крутами, проте напевно не менше захисників станції. Але сили були-таки нерівні. Більшисть героїв-українців загинула, а тих, що потрапили у полон, очікувала жахлива смерть. Озвірілі бандити розстріляли усіх полонених під Крутами, перед тим познущавшись над багатьма з них. Постріли робилися розривними кулями. Деяких хлопців, які встигли сховатися по сусідних селах, знайшли та теж вбили.
Більшовицькі банди вдерлись у Київ 9 лютого (за два тижні до нібито “створення”совєцької армії). Ми не будемо тут описувати весь той жах, що його робили ті істоти (назви людей вони навряд чи заслуговують). Зауважимо лише, що за ті тижні, що вони залишалися у місті, більшовики вбили понад 5 000 осіб, серед яких були не тільки прихильники Центральної Ради, а й просто ті, хто розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Тараса Шевченка…
...Наприкінці лютого “красная армія” похапцем забралася з Київа: наближалися німці, а воювати з ними ця наволоч не мала ніякого бажання та й вміння теж. Вже 1 березня було створено комітет по розшуку тіл загиблих під Крутами. Було заготовлено 200 трун, одначе випало розшукати лише 28 трупів студентів та гімназистів. Член комітету Л.Лукашевич згадував: "Майже всі, кого взято у полон, були по-звірячому скаліченими під час розстрілу. Трупи були з розтрощеними головами, вибитими зубами, деякі – з виколотими очима. Декілька трупів взагалі не вдалося впізнати, до такої міри їх було знівечено”.
Більшу частину знайдених останків було поховано у Києві на Аскольдовій могилі. У похоронній процесії взяло участь багато тисяч киян. Виступаючи на жалобній церемонії, Михайло Грушевський сказав: “Стримайте ж ваші сльози, які котяться: ці юнаки поклали свої голови за визволення Вітчизни, Вітчизна береже про них вдячну пам'ять на віки вічні”.
На жаль, пам’ять героїв Крут й досі не вшанована належним чином.
Замість цього у нас святкується 23 лютого – нібито “день захисника Вітчизни”!
Тільки глибоко помиляються ті, хто вважає, що подібне глузування взмозі замулити справжню дату шанування Українського Вояцтва, 29 січня. Рано чи пізно, вона стане загальнонаціональним святом. Адже не можна до нескінченості дурити самих себе. Будьмо гідними героїв Крут! Вони віддали своє життя за нашу свободу, за волю України.
Кривавий січню, розкажі - які
Були ті триста, супротивні путам?..
Романтики...
Герої...
Хлопчаки...
Що вкарбували в вічність
Слово КРУТИ!
Коли злітає триста янголів -
скорботна Україна править тризну...
І обирає для своїх синів
Цей день, як День Захисника Вітчизни.
Слава Україні та її Героям!
Відповісти з цитуванням
Допис від Дерсу-Узала
Ответы на такие вопросы Жмель хранит глубоко в сердце. Чуть пониже спины.
Bookmarks