Сучасні стратегії русифікації
Ця стаття - першочергово для тих, хто любить і поважає українську мову, бажає їй доброго майбутнього, а зокрема - для тих, хто визнає себе україномовним. Її мета - показати, якими шляхами розмивається наша мовна сфера.
Хотілося б зразу спростувати закиди про насильство і шовінізм. Це - стаття про приватну щоденну мовну практику україномовного громадянина у власній державі, аналогічно до німецькомовного громадянина Німеччини чи франкомовного француза.
Існують і інші виміри - космополітичний, бінаціональний чи інші. Тут мова піде саме про український національний мовний вимір - про "мислевіруси", якими україномовних своєрідно змушують спілкуватися не рідною мовою. Мова піде здебільшого про місто, зокрема - про українську столицю.
1. "Всеодно"
Оскільки російськомовний міський масив, на перший погляд, більший, і, відповідно, більше звертань і спілкувань російською (в тому числі механічно - в автобусі, в магазині, в розмові з міліцією) - то "всеодно", по суті, означає говорити саме російською.
Байдужість стосовно рідної мови означає автоматичне піддавання іншим магнітам - впливу масовості, зручностям, звичкам. Себто, відмові від свого на користь іншого. "Всеодно" часто виступає "парасолькою" для багатьох інших аргументів, серед яких "ввічливіше", "зручніше", "звичніше" та інших. Від байдужості до рідного і починається втрата власної ідентичності.
Фраза-антивірус тут - "чи всеодно тобі, коли української мови не стане, бо всім буде байдуже і нею ніхто не спілкуватиметься?"
Не будьмо байдужими - обираймо саме рідну мову як альтернативу!
2. "Ввічливіше"
Часто доводиться чути аргумент "ввічливо спілкуватися з людиною тією мовою, якою вона звертається", або "ввічливіше розмовляти з людиною саме її мовою". Треба зазначити, його часто вживають вибірково - а саме, коли співрозмовник з вищим статусом або старший за віком намагається спрямувати нас говорити саме російською.
Найкращий мисле-антивірус тут - контраргумент "ввічливіше спілкуватися саме українською, а іншою - неввічливо", який звучить маразматично. Якщо співрозмовники розуміють один одного (а у випадку з громадянами України, на моє переконання, це очевидно), можна спокійно говорити українською. Вимагати ж від співбесідника поміняти його мову спілкування - геть неетично, навіть і через м'який примус "ввічливості".
Інколи при розмові з іншомовною людиною виникає відчуття "перетягування ковдри", такий собі психологічний тиск для того, щоб співбесідник перейшов на мову іншої людини. Не маніпулюймо такою ввічливою зручністю - просто будьмо собою! Але поважаймо себе - не даймо собою зманіпулювати.
Поважаймо один одного взаємно - і розмовляймо з нашими співбесідниками українською.
3. "Скільки мов знаєш, стільки разів ти людина"
Такий аргумент для переходу на російську також зустрічається досить часто. Маємо справу з підміною понять: знати мову версус обов'язково спілкуватися нею з її носієм за будь-яких обставин.
Те, що ми спілкуватимемося українською, аж ніяк не зашкодить нам зацитувати фразу з улюбленого радянського фільму чи цитату улюбленого російського класика мовою оригіналу. Це ніяк не збіднюватиме нас. А практика тої ж російської насправді доцільна у спілкуванні, наприклад, з москвичами, які справді не розуміють української - бо вона для них іноземна. Ось це - наша справжня "конкурентна" перевага, наше буття "більше разів людиною".
Знаймо багато мов - і спілкуймося українською!
4. "Звичніше"
Звичка спілкуватися російською формувалася довго, тривало і інтенсивно. Колись - заборона на вживання української в певних сферах. Зараз - постійний звуковий російськомовний фон на ФМ-станціях, тиск референтностей російськомовних ВІП-персон, перевага російськомовних видань в галузі, наприклад, популярних журналів чи перекладів сучасної світової літератури створюють "звичку" спілкуватися саме так.
"Звичка" і, можливо, брак термінів, призводить до того, що в товаристві дельтапланеристів лекції читаються саме російською мовою. "Звичка" веде до того, що, наприклад, на телеканалах, де часто більше половини працівників - україномовні, робоче спілкування все-ж ведеться всіми саме російською. Мова не йде про те, що всі повинні негайно заговорити українською - але ті, для кого українська - рідна, мають не відчувати потреби міняти мову спілкування на робочому місці.
Звичка формується і у інший спосіб. "На остановочке, пожалуйста" - набагато звичніша фраза, ніж, наприклад, "Зупиніть ось тут на зупинці, будь ласка". Інші варіанти - "Без сахара", "Сколько стоит", "Извините" - всі зразки міських мовних звичок, сформованих десятиліттями. І якщо вживання російськомовними саме таких виразів - норма, то варто не боятися практикувати і свої, українські вирази, пробувати вживати їх, навіть якщо немає негайних відповідників, мати певну позитивну упертість, повторивши їх кілька разів водієві чи продавцеві, які уже автоматично реагують тільки на російськомовні відповідники.
Не біймося міняти свої мовні "звички" - розмовляймо українською!
5. "Зручніше"
"Зручність" часто подається як об'єктивна реальність. У такому вигляді вона - тотальна, незмінна, а головне - за неї не видно суб'єкта, що її насправді створював. Така зручність - це монопольні правила гри, за порушення яких настає своєрідне покарання - порушнику "незручно".
Російськомовна зручність не виникла просто так - її свідомо століттями формували. Саме тому українською у великих містах розмовляти "незручно" - треба кілька разів повторювати ті самі фрази, перекладати окремі незрозумілі слова, інколи навіть вислуховувати шовіністичні репліки типу "говорите на нормальном языке!" (див. п.7). Необхідно постійно просити, а інколи навіть вимагати, щоб якийсь продукт чи послугу надавали українською (так мій товариш недавно у Києві ледве добився того, що у автошколі йому читали лекції саме його рідною мовою). Мисле-антивірусне питання тут - "а чому в Україні українська - незручна?"
Творімо українську зручність - говорімо українською!
6. "Достатньо/недостатньо"
Навіщо займатися постійним перекладом з російської, якщо можна читати "перший переклад" російською (мова про французькі, німецькі, італійські чи японські оригінали навіть не ведеться)? Навіщо мучитися в українських пошукових системах, якщо російські все одно дадуть набагато більше результатів? Навіщо додаткова опція, якщо і старої мови достатньо?
Підміна понять тут така: російської мови достатньо - значить, будь-яка інша зайва, і необхідно користуватися саме "достатнім" її варіантом.
Таким чином, у своєрідній конкуренції українська програє - масив тієї ж інформації російською завжди буде більшим. Який можливий вихід? Варто, по-перше, не обмежуватися лише однією мовою, а шукати ще, й наприклад, англійською, польською чи німецькою. Адже "скільки мов ти знаєш, стільки разів ти людина", правильно? Варто також творити і україномовний простір, щоб і для інших україномовних не виникалад проблема "недостачі".
У випадку, якщо українського варіанту нам банально не дають, варто вимагати, щоб наші мовні права було дотримано. Це не означає, що російськомовний варіант має зникнути - це означає, що повинен появитися україномовний варіант, наприклад, інструкції до пральної машинки чи пилососа.
Зробімо українську "достатньою" - створюймо україномовні альтернативи, розширюймо україномовний простір!
7. "Нормально"
Нормальність - аналог зручності, тільки ще тотальніший. Бути "ненормальним" - це гірше, ніж бути "незручним". Це - найкрайніша, найірраціональніша, і, по суті, найшовіністичніша форма апеляції. Так можуть звернутися в місцях, де української "не было и быть не может".
Антивірусом тут є фраза "а що, в Україні розмовляти українською - ненормально?"
Ставмося до того, що спілкуватися рідною мовою - нормально! Розмовляймо українською!
Підсумки
Повсякденна двомовність незручна тим, що необхідно або постійно вдаватися до самоперекладу, або міняти свою мову. Одномовності ближчим часом, очевидно, не буде - у невеликих державах, наприклад, Чехії, для цього знадобилися десятки років. Чи стане така двомовність для нас шляхом до втрати нашої мови, "перехідним етапом", чи нам вдасться зберегти нашу ідентичність у нашій же державі, у якій наша мова матиме належне їй місце?
Для мене національне - це ознака культурної самодостатності людини, її можливості на рівних спілкуватися зі світом. Українське - це шанс нас, українців, не бути людьми без власного "я". Українська культура - глибоко європейська у своїх цінностях, вона - частина нашого шляху до Європи. Українська мова - наша власна мелодія звуків і змістів, рівна між іншими світовими мовами, з такими самими правами на існування і використання, як і інші мови світу.
Шлях до української України ніколи не лежатиме через насильство і приниження. На моє переконання, найважливішим є те, щоб російськомовні українці повернулися до своєї материнської культури - не через почуття вини, не з примусу, не назло комусь чи щоб комусь сподобатися, а щоб просто знайти себе - для себе і для цілого світу.
Знайти себе - один з найцікавіших і найтяжчих викликів 21-го століття для сучасного українця.
Остап Кривдик, для УП, 09.01.2007
http://www.pravda.com.ua/news/2007/1/9/53045.htm
Відповісти з цитуванням
Допис від Stank
Bookmarks