Головними проблемами повсталих були обмежена кількість вояків і нестача зброї. Тому першими кроками були спроби підняти на боротьбу навколишні села та здобути набої. Внаслідок кількох вдалих нападів на більшовиків медвинці суттєво збільшили свій арсенал. Чутка про повстання поширювалася навколишніми селами. Невдовзі про нього дізналися в Києві та Москві.
Медвин був розбитий на сотні. Жителі зводили укріплення, копали шанці. Сигналом до бою слугували церковні дзвони. Медвинці вдало відбили кілька наступів. Та сили були дуже нерівні. Більшовики підтягнули до села 2 полки з сил, що перекидалися на боротьбу з Врангелем, підсиливши їх артилерією. 12 вересня більшовики увійшли до охопленого пожежею села. Медвин піддали грабунку. На нього було накладено контрибуцію: 50 коней, 150 корів, 300 овець, 1500 курей, качок, гусей, 100 пудів сала, 2000 аршинів полотна, 2000 пудів вівса. Тих учасників повстання, які не пішли до лісу, вивозили до Сміли й розстрілювали. У селі лишилася військова частина на утриманні населення та уповноважений.
Та на цьому більшовицька помста не завершилася. 13 жовтня 1920 р. до села увійшов загін кінноти Будьонного. Приводом візиту стало захоплення червоного обозу, у якому звинуватили медвинців, котрі лишилися у лісах. «Славні» будьонівці взяли 80 заручників (чоловіків віком 18-30 років), яких погнали за 1,5 км. від села до Ковтунового ліска. Там відбулася страта медвинців. Вціліти вдалося лише одній людині - Івану Дубинцю. Пізніше, у еміграції, він написав спогади «Горить Медвин».
Але й цього видалося більшовикам замало. Весною 1921 р. вони оголосили амністію тим, хто воював з радянською владою. 28 липня 1921 р. колись грізний отаман Цвітковський (Квітковський) прибув до Медвина з залишками свого загону. Серед бійців було немало місцевих жителів. Повіривши амністії, бійці, фактично, віддали себе на розправу. Лише деяким вдалося вибратися за кордон. Цвітковського та його помічника Платона Слуцького, сина медвинського священика, зарубаного будьонівцями, арештували одразу.
І хоча Медвинська республіка протрималася лише місяць – цей прецедент масового супротиву насильницькій владі має всеукраїнське значення. Так гартувався Медвинський дух. Про нього вичерпно сказала сестра режисера Володимира Денисенка, Галина , батько якої походив з Медвина, і яка жила там під час німецької окупації: «Нас, дітей, вражала одностайність села. Особливо толока, коли всі сходились будувати хату. Або таке: за один-два дні дівчатам ставало відомо, що їх забиратимуть до Німеччини, і на якийсь час вони зникали, переховувались у лісах. Ніхто нікого не видавав».
На жаль, музею чи, хоча б, хати, присвяченої Медвинській республіці в селі немає. Але є сайт Медвина -
www.medvin.ucoz.ua. Його, за власною ініціативою і за підтримки місцевих жителів та голови сільради створив Іван Салата. «Допомагали хто чим, і порадою, і конкретними справами» - говорить уродженець Медвина, а нині житель Умані. Іван здивований, що я зустрів у селі людей, які не знали про героїчну сторінку його історії. «4 роки тому почали проводити у школі спец уроки про Медвинську республіку. Крім того, щороку 19 серпня ми святкуємо День республіки, там все село присутнє й молодь також» - запевнив він. Крім того, у краєзнавчому музеї Богуслава є кілька стендів про славне повстання. Це заслуга, насамперед, директора музею Петра Гогули, також медвинця.
Прикро також, що дістати не те що в Медвині, а у Києві такі видання як «Горить Медвин», «Мова про пережите» неможливо. А, між іншим, у 2010 р. Медвинській республіці буде 90 років.
Украинцы помнят о Медвинской республике
Відповісти з цитуванням
Допис від земляк
Bookmarks