"Я - член найчисельної партії в Україні - партії розчарованих і зневірених. У чому ми розчаровані? В кому ми зневірені?
Розчарування почалося з Майдану. Розчарування наростало, як лавина, коли ставало усе зрозуміліше, що на Майдані розіграно два різних сценарії - помаранчево - блакитний сценарій, який заздалегідь написав Кучма та його ляльководи, - сценарій довічного збереження влади в руках Кучми, та неочікуваний ніким сценарій національного повстання, сценарій, який писав сам український народ набіло на чистому, засніженому аркуші Майдану і тут таки втілював його в життя без репетицій, з першого дубля.
Помаранчевий проєкт захоплення влади і національне повстання польові командири дуже вміло змішали в карнавальний коктейль „Помаранчевої революції”.
Розчарування почалось із передчуття, що нам підмінили путь до Звитяги.
Обіцянки були такі красиві, що не повірити їм в України не було сил.
Україна повірила. Українці повірили. Українців укотре ошукали.
Ми, українці, можемо змиритися з принизливими для людей зарплатами, можемо змиритися з пенсіями, на які не можна навіть гідно вмерти, можемо змиритися з кризами, що стали головною складовою наших бюджетів, можемо вибачити економічне невігластво владі, але ми, українці, не можемо дарувати владі, яку ми привели до влади, ризикуючи на Майдані своїм життям, не можемо дарувати владі зради наших національних інтересів.
Розчарування почалося саме з цього - з нехтування владою національними інтересами українців.
Від зневіри до зневаги один крок.
Влада вкотре сама підмінила нам путь до звитяги на путь до зневаги.
Донедавна я не міг до кінця усвідомити для себе слова Христа: „Я путь і істина”. Щодо істини, все ніби було зрозуміло. Христова Істина сяяла в наших душах на Майдані. Щодо визначення „Я - путь”, то мені воно стало відкриватися на Майдані, коли я почав усвідомлювати, що я теж „путь” українського національного визвольного повстання, „путь” до національної звитяги.
Розчарування створило найчисельнішу партію в Україні. Я один із її членів. І я не хочу, щоб розчарування отруїло мою віру в Україну. Я обираю путь до української звитяги.
Зневіра - зневага - звитяга - це путь, що маємо пройти разом, всі українці. Я кажу всі українці: і помірковані консерватори, і запеклі радикали, і ті, навіть ті, чия, як їм здається, хата скраю, і ті українці, в хаті яких оселилася коза-дереза, що не любить козлів, і ті українці, що у своїх поневіряннях загубили десь у Чорному морі рідну мову, і ті українці, що зі зброєю в руках завойовували для нас, сьогоденних, нашу незалежність, і ті українці, що ще пороху не нюхали, а вже встигли нанюхатися ворожої україножерної пропаганди.
Бо Україна єдина і єдині українці в головному: в тому, що вони - нащадки великої світової національної культури.
Я не хочу зараз вимірювати на сліпих терезах історії, чия доля у створенні партії розчарованих більша:

- чи в „Нашої України”, яка на очах всього люду все рішуче стає „Не Нашою”, хоча на кожному кроці до пекла божиться національними гаслами;

- чи більша в „Народної партії” Литвина, що заблукала в Таращанському лісі і, схоже, звідтам вже ніколи не вибереться. Люди, вчорашні їхні симпатики, відходять і від тих і від інших;

- як можна довіряти „Регіонам”, які відверто „вирулюють” свою путь на розкол України на регіони - східні і західні, не вперше розрубують Україну навпіл: „… то не Дніпро тече - то шрам кривавий кровоточить”, - це слова Мазепи з мого фільму. Люди залишають і „Регіони”, незважаючи на дуже привабливі економічні обіцянки;

- з кожним днем усе більше і більше людей вже не довіряє Юлі Кризі. П'ять криз за сто днів - на таке не спромігся жоден прем'єр-міністр у світі. Пані Криза каже, що то не вона створила кризи. Вірю, таке може бути. Вона їх просто не зауважувала, бо вся її увага сто днів була прикута до показу високої моди на засіданнях кабміну. Ніби вона не доньку видавала за англійського барона, а сама була на виданні. Пані Ю у своїй запаморочній помаранчевій славі не помічала не лише криз, вона не помічала впритул і нас українців із нашими українськими проблемами. Тому хай не ображається, що і ми, українці, охололи до своєї „Помаранчевої Барбі”.

Партія розчарованих поповнюється щодня і сягає вже 60-70 відсотків від числа всіх виборців.
Відходять від своїх колишніх провідників-ідолів і члени партій правого флангу. Тікають рядові члени партій від Костенка, Тарасюка, Івченка - бо кар'єрні інтереси верхівок і національні інтереси рядових членів створили нездоланний конфлікт шляхів до національної звитяги.
На день виборів у більшості правих партій можуть залишитися лише самі керівники.
Партія „розчарованих” не розчарована в одному - в українській ідеї і тому неминуче має згуртуватися навколо єдиної реальної на сьогодні „Програми захисту українців” всеукраїнського об'єднання „Свобода” Олега Тягнибока.
Я особисто це вже зробив. Я обрав істинну путь українця-патріота.
Це єдина реальна путь в Україні, що неминуче приведе до української національної Звитяги.

Юрій Ілленко
кінорежисер, лауреат Національної премії України ім.Т.Шевченка
повний текст статті: http://www.tiahnybok.info/inshi_dopy...ent000331.html