16 квітня 2024 року виповнилось 24 роки найуспішнішому проекту колишнього голови СБУ (1991 – 1994) Євгена Кириловича Марчука, народженому в ході війни з колишнім головою СБУ (1998 – 2001) Леонідом Васильовичем Деркачем, – Інтернет-виданню «Українська правда». На жаль, Євген Кирилович не може отримати вітання з цією славною датою, тож подякуємо йому за «Українська правда» та запроваджені нею небачені раніше стандарти журналістики.
Справедливості заради хочу зазначити, що під орудою Марчука «Українська правда» перебувала недовго й за лічені місяці, ще за життя Георгія Гонгадзе, відправилась у вільне плавання, заробляючи копійку то там, то сям. Як засвідчила «чорна бухгалтерія» Партії Регіонів, УП не гребувала грошима ані від Льовочкіна, ані від Януковича. Розцінки «Української правди» в період розквіту були загальновідомі: за відкриття блогу на УП – 40 тис. доларів, за те, щоби опублікувати статтю – 10 тис. доларів, за те, щоби не публікувати – 30 тис. доларів. Зокрема, пригадую історію, як екс-міністра транспорту Рудьковського «Українська правда» шантажувала тим, що якщо Рудьковський не заплатить 30 тис. доларів, то Сергій Лещенко напише про нього викривальну статтю. До речі, Рудьковський був одним з небагатьох, хто платити відмовився.
Втім, якби не Євген Кирилович, УП ніколи б не стала флагманом чесної та непідкупної української журналістики. Бо популярність це видання здобуло на початку 2000-х років виключно завдяки публікації так званих «записів Мельниченка», зроблених колишнім майором Держохорони в кабінеті президента Кучми, де Мельниченко, начебто, засунув під диван диктофон «Тошіба». Насправді, запис робився цілком офіційно стаціонарним устаткуванням, а Мельниченко, відповідальний за експлуатацію цього устаткування, перезаписував розмови Кучми на диктофон, який разом з купюрою в 1000 німецьких марок йому вручив Євген Кирилович.
До речі, коли в 2004 році Мельниченко в черговий раз полаявся з тодішньою власницею УП Притулою, він у серцях пообіцяв оприлюднити розмови не тільки тих, хто сидів на дивані, але й тих, хто лежав на дивані. Хто-хто, а майор-втікач точно знав, що робила Притула в кабінеті Кучми і якою була реакція президента, коли він узнав, що Притула в особі Гонгадзе (цитую піддиванні записи) «знайшла молодого йобаря». До речі, якщо кого цікавить мотив вбивства першого редактора УП – рекомендую послухати запис з фонотеки Мельниченка, зроблений невдовзі після зникнення Гонгадзе: Кучма та Волков (був такий «директор парламенту») дивляться по телевізору прес-конференцію Юлії Мостової, Альони Притули та Мирослави Гонгадзе й перемивають кістки власниці «Української правди».
Але не будемо про погане, краще поговоримо про радісне. Давно мрію написати книжку з розповіддю про українську, так би мовити, журналістику. Вже й привід є – у лютому 2024 року провідні українські, прости господи, видання одночасно, упродовж дня, розмістили опус про те, що мій Телеграм-канал «Записки пасквілянта» є анонімним, входить у «кремлівську мережу» та створений спецслужбами Росії для того, щоби оббріхувати професійних громадських активістів. Тож сам бог велів після цього розповісти, що з себе становлять оці самі активісти та видання, які їх обслуговують. Переконаний, що глава про «Українську правду» посяде чільне місце в цих мемуарах. Бо тут писати й писати…
Bookmarks